ОСОБЛИВОСТІ ОРГАНІЗАЦІЇ НАВЧАЛЬНО-ВИХОВНОГО ПРОЦЕСУ В ЦЕРКОВНОПАРАФІЯЛЬНИХ ШКОЛАХ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ ( друга половина ХІХ – початок ХХ ст.)

ХІХ – початку ХХ ст. парафіяльне православне духовенство, крім виконання своїх основних душпастирських обов’язків, проявляло активну соціальну позицію у різних формах роботи. Православна церква покликана була виховувати підростаюче покоління в дусі знаменитої уварівської формули «самодержавство, православ’я, народність». Одним з найважливіших завдань церква вбачала в організації початкової освіти для населення, допомагаючи у такий спосіб зменшити рівень безграмотності в державі.

У педагогічній думці цього часу панувала думка про нерозривну єдність релігійного навчання і виховання. Так, відомий педагог Є.М. Крижановський вважав, що тільки поєднання школи та церкви створить необхідні умови для правильного морального виховання молоді, чого не може дати виключно світська освіта. Віками православна церква виробляла дієві засоби морально-релігійного виховання, способи впливу на людей. Він зазначав: «Таким могутнім засобом виховання, яке міститься в нашому богослужінні, не володіє жодне інше християнське суспільство, тим більше жодна наукова система і жодна людська установа» [1, с. 137].

Церковнопарафіяльні школи були однокласними, з двома роками навчання, та двокласними, з чотирирічним терміном. Вони давали мінімальний обсяг знань. Значні повноваження в системі початкової народної освіти Синод отримав після введення в 1884 р. «Правил про церковнопарафіяльні школи». Ці правила визначали основну мету діяльності таких шкіл – посилення серед населення православного вчення, моральності та надання початкових корисних знань [2]. Основними навчальними предметами були: Закон Божий, церковний спів, читання, писання, рахування. Історію православної церкви та Російської імперії вводили до вивчення в двокласних церковнопарафіяльних школах.

У 1902 р. «Положення про церковні школи відомства православного віросповідання» збільшило термін навчання: в однокласних до трьох років, а в двокласних до п’яти років. При цьому шкільна програма поповнилася такими предметами як російська мова, рукоділля (для дівчаток), історією, географією, кресленням, малюванням [3, с.368].

Процес навчання та навчальні програми були регульовані єдиними програмами, затвердженими Синодом у 1885 р. Навчальне тижневе навантаження складало 24 години, із них 6 відводилося на Закон Божий, 8 – на заняття церковнослов’янською та російською мовами, 4 – церковним співом. Кожного навчального дня учні повинні були вранці і після завершення уроків, а також на початку і в кінці кожного уроку, читати молитву. Обов’язковим було відвідування учнями та батьками церкви у неділю та православні свята. Учні з музичними здібностями мали співати на криласі. Суворо дотримувалися постів, сповідувалися й причащалися. Діти у святкові дні відвідували церкву разом з учителями. У школах влаштовували різдвяну ялинку, ходили колядувати та щедрувати. Все це мало виховати дітей у морально-релігійному православному дусі.

Важливим було забезпечення учнів книгами та підручниками. Закон Божий викладався за книгами протоієреїв Миколи Попова, Олександра Рудакова, Петра Смирнова та ін. Церковнослов’янська мова вивчалася за допомогою азбуки, Часослова та Псалтиря, молитов. Євангелія та богослужбові книги читали у двокласних школах. Окремо наголошувалося на методиці навчання учнів молитов з метою полегшення їх запам’ятовування [4, с.10].

Наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. помітним стало зниження авторитету православної церкви серед населення, що негативно позначилося на викладанні Закону Божого. Постало питання про зміни в системі церковної освіти. З цією метою розширилася підручникова база навчання. Так, для викладання церковнослов’янської мови почали використовувати настінні таблиці, Буквар, Октоїх, книгу Миколи Ільмінського «Обучение церковнославянской грамоте в начальном народном училище» (Казань, 1885 р.). Російську мову опановували за книгами «Славяно-русская подвижная азбука», «Азбука» священика В. Нікольського, «Русская азбука» П.І. Білого та ін. Писання вдосконалювали за підручниками В.Гербача «Методическое руководство к обучению письму», В.Пожарського «Полный курс русского чистописания», «Русская скоропись». Для вивчення арифметики використовували підручники А.І. Гольденберга, О.Воронова, Т.Лубенця.

Наступний крок у вдосконаленні початкової церковної освіти було здійснено у 1903 р. Синод затвердив нові навчальні програми для церковнопарафіяльних шкіл, які практично зрівнювалися з програмами міністерства народної освіти. Предмети релігійного змісту займали майже 2/3 всього навчального плану. Проте, у двокласних церковнопарафіяльних школах уже вводилися елементи фізики, хімії, ботаніки, зоології, астрономії, читалися лекції про відомих історичних діячів. При деяких церковнопарафіяльних школах засновувалися й діяли хори. Здібні до музики учні розучували та виконували молитви та церковні пісні, що впливало на формування в учнів музичного смаку та сталого інтересу до культури. Проте, в цій справі існувало чимало проблем: нестача кваліфікованих викладачів музики; самі співи в навчальному плані займали другорядне положення; учнів часто вчили не по нотах, а на слух.

При церковнопарафіяльних школах діяли бібліотеки, які забезпечували необхідною літературою і учителів, і учнів. Тут концентрувалися підручники й видання, схвалені Синодом. Відмітимо, що наповненість цих бібліотек була помітно вищою, аніж світських [5, с. 61].

Відмітимо, що навчання та ставлення учителів до учнів не було формальним. Обов’язково вівся класний журнал. Учителі прагнули до того, щоб учні не тільки заучували, але й розуміли матеріал. Методами покарання до порушників дисципліни були: догана особисто, розмова у присутності учнів, залишення після уроків, позбавлення обіду, виклик батьків до школи тощо. Постанова Синоду від 16-30 січня 1891 р. заборонила застосування тілесних покарань до учнів [5, с. 64]. Головною метою учителів було прищеплення дітям морально-етичних норм православної віри, смиренності і покори, охайності, поваги до старших, працелюбства.

Церковнопарафіяльні школи повинні були обов’язково святкувати 19 лютого як день звільнення селян від кріпосної залежності. Спеціальною постановою Синоду учнів звільняли від навчання 11 травня, на честь Дня святих Кирила та Мефодія.

Головна роль в церковнопарафіяльних школах відводилася учителю, який повинен бути зразком чесності, старанності, своєю поведінкою демонструвати приклад жителям села. Він не мав відвідувати шинок разом з селянами.

Наприкінці терміну навчання, в травні, проводилися випускні екзамени. Для цього створювалася спеціальна комісія, до складу якої входили члени педагогічної ради школи, представник від єпархіальної училищної ради та керівник школи – священик. Учні, які закінчили школу на «відмінно», отримували похвальні грамоти, книги, іноді подарунки від місцевої єпархіальної влади або попечителя школи. Всі інші отримували книги релігійно-морального характеру.

Для більшості випускників церковнопарафіяльних шкіл освіта на цьому завершувалася. Однак, найбільш здібні могли продовжувати навчання в інших освітніх закладах вищого типу, щоб здобути собі професію.

Освітніми послугами церковнопарафіяльних шкіл могли скористатися й дорослі. Так, «Положення про церковні школи відомства православного відомства» 1902 р. дозволяло проводити додаткові уроки для дорослих, народні читання та співбесіди, курси для навчання церковним співам та ремеслам.

Крім початкової освіти та виховання дітей на церковнопарафіяльні школи покладалося завдання боротьби з алкоголізмом селян. З цією метою при школах влаштовувалися народні читання про шкідливий вплив алкоголю на людський організм. Також церковнопарафіяльні школи мали боротися з дитячою смертністю, популяризувати санітарно-гігієнічні знання серед сільських жителів. Дітей привчали дотримуватися правил гігієни, прибирати класи, встановлювалося чергування.

Таким чином, формування системи церковнопарафіяльних шкіл покликане було створити умови для поширення та укорінення православної атмосфери життя. Характерною особливістю цих шкіл було переважання виховних цілей над дидактичними. Діяльність їх була спрямована на виховання в учнів поведінки православного віруючого у шкільних, побутових і громадських умовах. Однак, ці школи не були відірвані від життя, вони доволі міцно тримали зв'язок з реальністю, впливали на становище селян в цілому.

Література:

1. Крыжановский Е.М. Основы «Дидактики» в связи с основами церковно-приходской школы / Е.М. Крыжановский // Церковно-приходская школа. – 1889. – Октябрь.

2. Спасский П.Н. Сборник правил о школах церковно-приходских и грамоты / П.Н.Спасский. – СПб., 1898. – 213 с.

3. Пругавин А.С. Законы и справочные сведения по начальному народному образованию / А.С. Пругавин. – СПб., 1904. – 464 с.

4. По поводу программы для преподавания Закона Божего в церковно-приходских школах // Церковно-приходская школа. – 1889. – Август.

5. Петренко І.М. Церковнопарафіяльні школи Лівобережної України в системі освітньої політики уряду Російської імперії (1884–1917 рр.) / І.М. Петренко. – Полтава, 2008. – 218 с.

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор Циганенко Л.Ф.