ПРОНИКНЕННЯ ПОЛЬСЬКИХ ЗЕМЛЕВЛАСНИКІВ НА УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ: ІСТОРІОГРАФІЯ ПИТАННЯ

Поширенню польських колонізаційних процесів на українських землях після Люблінської унії відведено досить незначне місце в історичній літературі, починаючи від ХІХ століття і до наших днів.

Наприклад, один із представників київської історично-юридичної школи М. Владимирський-Буданов звертав увагу на те, що польський уряд був зацікавлений, а відтак і приділяв значну увагу колонізації, але винятково у економічних та політичних інтересах [1; c. 209]. Дослідник довів, що склад підданських мас населення Південної Київщини та Брацлавщини залишався загалом стабільним і до, й після Люблінської унії, а практична колонізація відбувалася переважно завдяки їх зусиллям.

М. Коялович також наголосив на тому, що польські шляхтичі інтенсивно освоювали землі сучасної України. Дослідник вказував на насильницьке нав’язування віри, мови та нерівність становища руської та польської шляхти. Польська шляхта зображена науковцем виключно негативно, надто часто підкреслюється спільність та єдність російського та українського народів, а поляки виступають виключно негативно – загарбниками. Очевидно, істориком не враховані об’єктивні події історії, за якими сама Росія мала неодноразові наміри колонізувати польські землі. Разом з тим, історик вказав і на специфічне, але від того не менш важливе місце єврейства в українсько-польських стосунках [2; c. 58].

Досить ґрунтовною у контексті розгляду польської колонізації українських земель є позиція М. Грушевського. Дослідник вважав період від Люблінської унії до Хмельниччини за добу культурно-політичного наступу Польщі, перенесення польського досвіду та устрою, польських практик на українські землі [3]. Він наголосив на тотальному спольщенні верхів Київщини та Брацлавщини у 20-30-х рр. XVII ст., що в свою чергу пов’язано з імміграцією польських або спольщених елементів у ході колонізації. Історик звернув увагу на те, що в основі процесів модифікацій і полонізації староруських форм лежить сфера суспільно-політичних і економічно-культурних відносин, яка найглибше вплинула “… на все дальше житє нашого народу, а саме якраз на еволюцію суспільних кляс…” [3].

Процес полонізації М. Грушевський пов’язував із політичними процесами: “… на всякі важнійші посади правительство осаджувало своїх людей, поляків, на яких могло б спуститися, а над старою системою урядників, для загального нагляду, творило нові, з широкими компетенціями й екзекутивою, для своїх повірників. Для Русинів лишалися самі малозначні посади; все інше було для поляків та хиба зовсім спольщених Русинів, як наприклад, подільський воєвода Грицько Кердеєвич, і різних зайдів, що трималися польського режиму...” [3].

Разом з тим М. Грушевський акцентував і на байдужості до активних процесів ополячення самої української шляхти, незважаючи на свою впливовість. Історик пояснює це тим, що “… її клясові інтереси казали її бажати повного зрівняння руських земель Корони з іншими, польськими провінціями, й заведення польського устрою й польського права на Руси …” [3].

Відштовхуючись від тези В. Антоновича про нечисельність та економічну неспроможність української упривілейованої верстви, історик дійшов висновку, що, саме це становище і уможливило інтенсивну полонізацію української шляхти, з одного боку, а з іншого – створило всі умови для активного освоєння поляками українських земель [4]. Так, на думку М. Грушевського, виник колонізаційний рух Польщі на схід – “Drang nach Osten”, який сприяв витворенню групи кресових магнатів, котра представляла виключно польський елемент.

У творах українських радянських істориків передвоєнного періоду поняття польської колонізації та культурно-політичного наступу зазнають дещо інших інтерпретацій.

Так, наприкінці 30-х рр. ХХ ст. було висунуто тезу про “польське загарбання” України. Сутність цієї тези досить прозоро проглядається у нарисах з історії України за редакцією К. Гуслистого. Там читаємо: “… з перетворенням Польщі в крупного експортера сільськогосподарської продукції в Західну Європу польська шляхта надзвичайно підсилила свої зазіхання на українські землі і все настирливіше добивалась проникнути на ці землі. Одночасно польська шляхта продовжувала просуватись на Підляшшя, Волинь та інші землі, набуваючи тут володіння за допомогою шлюбів, спадкування та іншими шляхами і одержуючи посади й маєтки від королів польських…” [5; c. 163–164].

Крім того, дослідник звертає увагу й на позицію та зацікавленість української шляхти в контактах із польською. Намагання польських панів захопити Україну й інкорпорувати українські землі зустріло підтримку руської шляхти, що добивалась шляхетських вольностей Польщі й обмеження диктатури магнатів. Причиною цього К. Гуслистий вважав насамперед прагнення литовсько-руської шляхти, котра хотіла піднести свою політичну роль і одержати права шляхти польської щодо військової служби та інших державних повинностей [5; c. 163–164].

У вузівському підручнику з історії України, виданому 1943 р., польська колонізація українських земель подана ще радикальніше, аніж у означеній вище праці: “… посилено ринула польська шляхта на територію Південно-Східної України … озброєною рукою просувалися польські можновладці в глиб українських земель захоплювали величезні володіння з селами та містами… Жахом віє від тієї страшної епопеї насильства та кривавого розбою, що розцвів на Україні в умовах колонізації України польсько-шляхетськими окупантами…” [6; c. 183].

Наприкінці 40 – початку 50-х рр. ХХ ст. розгорнулася ідеологічна боротьба проти так званого космополітизму та буржуазного націоналізму. Для української історичної науки вона реалізувалася у постанові ЦК КП(б)У від 29 серпня 1947 року “Про політичні помилки та незадовільну роботу Інституту історії України та академії наук УРСР”. Серед помилок тогочасної історичної науки зазначалося, що, по-перше, історію України розглядали відірвано від історії народів Росії; по-друге, недостатньо висвітлювалося прогресивне значення російської держави для історії України [7; c. 580]. Тому для радянських ідеології важливим було наблизити та максимально пристосувати історію України до історії єдино-неподільної історії Росії.

Яскраво оформили цю концепцію тези ЦК КПРС “Про 300-річчя возз’єднання України з Росією у 1954 році ”. Разом із наголосом на єднання там читаємо: “… Польські пани жорстоко насаджували на Україні католицизм, чинили релігійне гноблення, проводячи насильницьку політику ополячення, захоплення українських земель, глумилися з мови та культури, намагаючись духовно поневолити український народ та розірвати його зв’язки з російським народом…” [8; c. 12]. Іншими словами, поляки зображувалися такими, що перешкоджали та стояли на заваді возз’єднанню України з Росією, як двох “споконвічно єдиних народів”.

Характер, методи і засоби польського проникнення на українські землі критично оцінювала і Н. Полонська-Василенко: “… польська шляхта згірдливо ставилася до всього чужого, і перед українцями постала дилема: або зректися політичного життя, або полонізуватися. Поволі польське право, мова, католицизм ширилися так, як то було в Галичині. Король дістав необмежене право роздавати землі, і цим широко користалися поляки [9; c. 457].

Поштовхом до освоєння українських земель істориня вважала насамперед економічну ситуацію того часу, на яку впливали і політичні чинники: “… в Польщі давно вже вичерпано було вільні землі, а в зв'язку з загальною економічною кон’юнктурою в Європі збільшився попит на збіжжя, і сільське господарство стало прибутковим. Це викликало бажання побільшувати площу орної землі. Майже негайно після Люблінської унії починається широка роздача землі польським панам на Київщині, Брацлавщині, на Задніпров’ї, що славилися родючим чорноземом. В Україні з'являються величезні латифундії “королев'ят” – польських маґнатів: Замойські володіли землями від Тернополя до Паволочі, Тарновські – Уманщиною, Конецпольські мали староства Барське, Плоскіровське, Чигиринське, Корсунське, Переяславське, Гадяцьке, Миргородське. Найбільше одержали Вишневецькі – Олександр та Михайло: в 1590 р. все Посулля, що наприкінці XIX ст. охоплювало Полтавську та частину Чернігівської губерній. Землі ці були слабо залюднені, і, щоб привабити селян, в цих латифундіях встановлено “слободи”, пільгові роки, від 20 до 40, протягом яких вони не платили податків і не робили панщини. Люди з усіх частин України з неймовірною швидкістю стали заселяти ті землі…” [9; c. 457–459].

Утім в історіографії знайшли місце й інші, у тому числі й альтернативні підходи до тлумачення польської колонізації українських теренів. Приміром, досить цікавою видається оцінка польської колонізації українських земель одного з найвідоміших дослідників Західної Європи Д. Бовуа. Хоча він розглядав це питання побіжно, утім давав стриману оцінку відповідного процесу, зауваживши, що на початку XVII ст. закріплюється домінування на українських землях великих землеволодінь. Цей факт Д. Бовуа пов’язував з осіданням тут польських аристократів, а саме: Фірлеїв, Замойських, Собеських, Любомирських, Конецпольских, Потоцьких, Бранницьких [10; c. 45].

Підсумовуючи вище зазначене, слід вказати на те, що розбіжності у підходах дослідників до оцінки проблеми польської колонізації українських земель лежать насамперед у площинах методологічних та ідеологічних, що, на жаль, часто не співпадало з реаліями того часу.

 

Література:

1. Владимирский-Буданов М. Население Юго-Западной России от половины ХV в. до Люблинской унии ( 1569 г. ) // Архив ЮЗР. – К., 1886. – Ч. 7. – Т. 2

2. Коялович М. Люблинская уния, или Последнее соединение Литовского княжества с Польским королевством на Люблинском сейме в 1569 году. – СПб., 1863.

3. Грушевський М. С. Історія України-Руси. – Т. 5. – К., 1994 [електронний ресурс]. – Режим доступу: http://litopys.org.ua/hrushrus/iur502.htm

4. Антонович В.Б. Содержание актов об околичной шляхте / Акты о происхождении шляхетских родов Юго-Западной России // Архив ЮЗР. – К., 1886. – Ч. 4. – Т. 1.

5. Нариси з історії України. – Вип. 2: Гуслистий К. Україна під литовським пануванням і захоплення її Польщею (з XIV по 1569 р.) / Відп. ред. С. Н. Бєлоусов. Інститут історії України Академії наук УРСР. – К.: Вид-во Академії наук УРСР, 1939. – 198 с.

6. Петровський М.Н. Історія України / С.Юшков, Л.Славін, М.Петровський, К.Гуслистий. за ред. проф. М.Н.Петровського. – Т.1.: Вид. АН УРСР, 1943.

7. Інститут історії України Національної академії наук України. Документи і матеріали. 1936–1991: У 2 кн. – Кн. 1: 1936–1947 / Відп. ред. акад. НАН України В. А. Смолій; Ред. кол. Г. В. Боряк, О. П. Реєнт, В. А. Смолій (голова); Упорядн. О. С. Рубльов, О. В. Юркова. НАН України. Інститут історії України. – К.: Інститут історії України, 2011. – 630 с.

8. Тези ЦК КПРС до 300-річчя возз’єднання України з Росією. – К., 1954.

9. Полонська-Василенко Н. // Полонська-Василенко Н. Історія України. Україна під Польщею – Т. 1. – К., 1992 [електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.infoukes.com/ukremb/history/POLONSKA/Part3.html

10. Бовуа Д. Російська влада та польська шляхта в Україні 1793 – 1830 рр. / переклад Зої Борисюк. – Львів: Кальварія, 2007. – 296с.

Науковий керівник:

кандидат історичних наук Михайлюк Юрій Миколайович