ОРГАНІЗАЦІЯ ЦЕРКОВНОГО ЖИТТЯ У КИЄВО-ПОДІЛЬСЬКИХ ВІЙСЬКОВИХ ПОСЕЛЕННЯХ: ІСТОРИЧНІ АСПЕКТИ

У Правобережній Україні військові поселення запроваджували в 30 х роках ХІХ ст. Земельним ресурсом для них стали конфісковані маєтки учасників польського повстання 1830–1831 рр. Військовий характер формування не виключав духовного життя поселян, а навпаки релігія стала важливим чинником впливу керівництва на поселян.

Історична наука не повністю висвітлила релігійні аспекти поселенського життя, тим самим окреслюючи перспективи майбутніх досліджень в даній проблематиці. Для повного відтворення історії українського народу це питання є актуальним, оскільки в сучасний період прослідковуються аналогічні тенденції.

В межах військових округів Київської і Подільської губерній проживали представники різних віросповідань: православні, римо-католики, іудеї та лютерани. Православ’я займало панівне становище, а інші релігії були на другорядних позиціях. Держава проводила цілеспрямовану політику заохочення переходу представників інших віросповідань у православ’я. Свідченням цього є боротьба проти розкольників. У випадку, коли хтось з представників цього віросповідання виявив бажання перейти в православ’я, то про це зразу ж ставало відомо вищому керівництву [1; с. 1]. Також протягом існування військових поселень усі нові накази зачитувалися поселянам у храмах після богослужінь.

Під час формування керівного апарату військових поселень було створено посаду благочинного. В його юрисдикцію входив розгляд справ, що стосувалися духовенства. У 1841 році в ході розширення штату штабів поселень було введено ще одну посаду благочинного. У віданні одного були входили отці 1-го (Уманського) і 2-го (Маньківського) округу Київської губернії, а другому підпорядковувались священики 3-го (Ладижинського), 4-го (Меджибіжського), 5 го (Савранського) округів Подільської губернії [2; с. 655]. На рік такому церковнослужителю виділялося 28 руб. 57 ½ коп. сріблом кожному на канцелярські витрати з церковних прибутків округів [3; с. 244].

Кількість священиків для одного округу залежала від кількості населення округу та кількості церков. При кожному окрузі був декан. Кожен декан і священик мали по два прислужники, які забезпечувалися провіантом із запасів округів, а грошова виплата виділялася з церковних прибутків по 3 руб. 45 коп. сріблом на рік кожному. У випадку надання їм землі, провізію не видавали. Священики мали своїх візничих, для яких виділявся провіант із військово-поселенських запасів. З 1 січня 1854 року духовенству військових поселень із капіталу військових поселень почали виплачувати заробітну плату. Витрати на оплату праці священика вносили в кошторис військового поселення з 1 січня цього ж року. Окрім цього, духовенство було наділене землею, прибуток від якої зараховувався в заробітну плату. У зв’язку з цим скасовувалася видача провіанту духовенству на візничих.

Поселяни дбали про благоустрій існуючих та будівництво нових храмів. Процеси реконструкції та побудови нових храмів проходив у населених пунктах військових поселень. Так, у місті Гранові було споруджено церкву святого Миколая. Стара дерев’яна церква була розібрана і продана, а нова будівля вже була кам’яною. Аналогічний процес торкнувся церкви св. Успіня у м. Ладижин, храму Різдва Богородиці в с. Четвертинівка, с. П’ятківка, містечка Івангород, церкви Покрови с. Бахматівці та ін. [4; с. 307, 331, 345, 793, 531].

У період існування військових поселень у Київській та Подільській губерніях було проведено ряд перебудов аварійних дерев’яних храмів. Такі перебудови були проведені у с. Паланці, Сушківці та Псярівці [5; с. 1–2]. Окрім цього відбулися реконструкції церков: св. Трійці в с. Давидківці (збудовано заново купол та дзвіницю), Різдва Богородиці с. Моломолинці (прибудовано дзвіницю, придбано новий іконостас), св. Дмитра с. Пархомівці (піднято на новий фундамент, добудовано паламарню, ризницю та дзвіницю), св. Параскеви с. Пирогівці та св. Михайла с. Западинці (піднято на кам’яний фундамент, збудовано дерев’яну дзвіницю та кам’яну ризницю) та ін. [4, с. 536–537, 546–550].

Однак цей процес був доволі тривалим, оскільки потрібно було отримати ряд дозволів різних інстанцій на проведення будівництва. Робота розпочиналася зверненням громади з проханням до волосного начальника. Той, у свою чергу, звертався до начальника округу, який вдалі писав рапорт до начальника 5-ти округів Київського та Подільського військових поселень. Остаточний дозвіл на будівництво затверджувався начальником округів військових поселень 4-ох останніх Новоросійських і 5-ти Київської і Подільської губерній. Через велику кількість рапортів від нижчих чинів до вищих цей процес щодо сіл Паланки, Сушківки та Псярівки тривав із 23 квітня 1854 року до 17 лютого 1855 року [6; с. 3–33]. Також він ускладнювався і тим, що держава всіляко намагалася отримати від цього якнайбільший зиск. Тому селянам пропонували будувати кам’яні церкви замість дерев’яних, бо за добування каменю селяни сплачували б набагато більше коштів. У свою чергу, поселенці просили, щоб їм було дозволено будувати дерев’яні церкви замість кам’яних, бо камінь видобувався для будівництва доріг. 17 лютого 1855 року селяни сіл Паланка, Сушківка, Псярівка отримали дозвіл на будівництво дерев’яних церков [6; с. 33].

Перебудова проводилася коштами селян, що були отримані від продажу цінного зерна. Не останню роль відігравали і пожертви військових поселян на перебудову церков. Так, у селі Паланці від продажу зерна було отримано 93 руб. 49 коп., а від пожертв – 200 руб.; в с. Сушківці від продажу зерна – 51 руб. 30 коп., від пожертв – 591 руб. 14,5 коп.; в с. Псярівці від продажу зерна грошей не було, а пожертв лише 3 руб. 72 коп. [6; с. 9]. Отже, селяни володіли певним грошовим капіталом, який залишався у них, з якого вони могли робити пожертви. Ведення церковних справ ускладнювалося через велику кількість чиновницького апарату.

Також були ряд храмів, які були розібрані та продані в інші місцевості. Цей процес проходив у 40-х роках ХІХ ст. У цей час перестали існувати храми: св. Успіня в місті Гранові, св. Миколая в с. Батог, св. Михаїла с. Скибинці, св. Кузьми і Дем’яна в с. Слободі Четвертинівській, Різдва Богородиці в с. Давидківці та ін. [4; с. 307, 345–346, 338, 536–537].

Як свідчать спогади священика Павловича, церква перебувала у важкому становищі навіть у роки ліквідаційного процесу. Контроль за діяльністю церкви безпосередньо здійснювався військовими начальниками. Під їхнім наглядом було не тільки забезпечення поселенських церков свічками, ціна яких тут була значно вищою від ринкової, але й весь церковний дохід. Церква мала право залишати у своїй скарбниці не більше 6 руб., але і ті на придбання свічок. А також 1 руб. на місяць священик міг використати на купівлю муки. Про всі витрати церковного доходу він змушений був письмово звітувати (у двох примірниках) начальнику округу. Половину із свого прибутку священики віддавали на допомогу дітям-сиротам. Їхня робота ускладнилася після об’єднання парафій у військових поселеннях. Вони змушені були долати значні відстані за будь-якої погоди для того, щоб відправити службу, здійснити обряд хрещення, миропомазання, вінчання та ін. В останній період існування (1857–1866 рр.) військових поселень становище священиків не покращувалося [7; с. 169–172].

У випадку хвороби священика йому надавалось безкоштовне лікування у військовому шпиталі. Всім священослужителям військових поселень, котрі не утримували на службі платні і добросовісно відслужили термін, встановлений для гвардійського та армійського духовенства, призначали пенсії. При виході на пенсію священик мав право отримати одноразову допомогу. Проте за час існування військових поселень було зафіксовано лише декілька випадків. Охорона здоров’я знаходилося у важкому становищі і не могла надавати належної допомоги потребуючим.

За час існування військових поселень через об’єднання населених пунктів та парафій перестала існувати значна кількість храмів. Якщо в селі було дві церкви, то, зазвичай, одна з них нефункціонувала. Свою діяльність припинила церква невідомої назви с. Струтів, храми Різдва Богородиці та св. Дмитра в с. Бандурове, церкву Воскресіння в с. Западинці та ін. [4Ошибка: источник перёкрестной ссылки не найден; с. 346, 55].

Отже, церква була структурною ланкою у військово-поселенській системі. Вона займала одне з провідних місць у забезпеченні ефективної діяльності цієї структури та остаточній русифікації краю. Однак, на її утримання та розвиток значних коштів не виділяли. До того ж держава прагнула одержати якнайбільше грошових надходжень із церковних прибутків. Визначальним у створенні військових поселень був принцип самозабезпечення. Цей постулат був основним при формуванні та функціонуванні таких сфер поселенської діяльності, як освіта, охорона здоров’я у релігійних питаннях.

Література:

1. Державний архів Черкаської області. – Ф. 833. Уманский уездный суд. – Оп. 1. – Спр. 385. Указы и циркуляры Киевского губернского правления за 1844 г. – Арк. 64.

2. О имении двух Благочинных в округах военного поселения Киевской и Подольской губерний // ПСЗ РИ. ІІ. – СПб., 1842. – Т. ХVІ. – Отделение первое. – 1841. – № 14683. – С. 655.

3. О отпуске денег на канцелярские расходы благочинным церквям кавалерийских округов военного поселения // ПСЗ РИ. ІІ. – СПб., 1843. – Т. ХVІІ. – Отделение первое. – 1842. – № 15437. – С. 244.

4. Приходы и церкви Подольской епархии / [состав. Е. Сецинский]. – Каменец-Подольский: Труды Подольского епархиального историко-статистического комитета, 1901. – Вып. IX. – 1232 с.

5. Центральний державний історичний архів України у м.Києві (далі ЦДІАУК). – Ф. 445. Управление Киево-Подольскими военными поселениями. – Оп. 1. – Спр. 191. Дело Киево-Подольского поселения. – 20 марта 1854 – 7 апреля 1861 гг. – Арк. 126.

1. ЦДІАУК. – Ф. 445. Управление Киево-Подольскими военными поселениями. – Оп. 1. – Спр. 198. Дело о инструкции высочайше утвержденный о новом устройстве строительной части южных поселениях. – 1860–1861 гг. – Арк. 1–40.

7. Павлович. Из воспоминаний священника о жизни и службе в военном поселении // Киевская старина. – 1884. – Т. 10. – С. 168–172.