КОНЦЕПЦІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ У ТВОРЧІЙ СПАДЩИНІ МИКОЛИ КОСТОМАРОВА

Знаковою постаттю українського національного відродження середини ХІХ століття був Микола Іванович Костомаров – відомий засновник Кирило-Мефодіївського братства, один із творців вітчизняної історичної науки, політології, етнопсихології. Його по праву, можна вважати основоположником – патріархом народницького напрямку у вітчизняній історіографії, що панував з середини XIX до початку XX століття.

У творчій спадщині вченого, як зазначають автори енциклопедичного довідника присвяченого життю і творчості М. І. Костомарова: «поняття народ вживається переважно в межах дихотомії, антитези, «народ – аристократія» для інтерпретації основних чинників історичного процесу, а також для протиставлення удільно-вічового народного начала централізованій абсолютистській державі – єдинодержавності» [1, с. 26]. Народу відводиться у працях М. І. Костомарова не лише первинна по відношенню до держави, а й визначальна роль в історичному процесі. М. І. Костомаров вважав що: «Государство и народ не одно и то же. Государство есть необходимая внешняя форма соединения обществ и может быть составлено из многих народов, которые в государственном смысле, все вместе составляют одно тело, но во внутренней жизни каждый пребывает самобытным целым» [6, с. 381-382]. Такі твердження українського вченого були прогресивними на той час, адже офіційна російська історіографія дотримувалась тієї думки, що народ без власної держави, без самостійного політичного життя не є власне окремим народом, що єдність держави, повинна зливатись з єдністю народності. Для М. І. Костомарова: «народ вовсе не есть механическая сила, а истинно живая стихия, содержание, а государство, наоборот, есть только форма, само по себе мертвый механізм» [7, с. 429].

Вчений розумів важливість дослідження інститутів держави та проблем державності, тому зазначав: «государственная точка также нужна для науки, как и народная» [8, с. 294]. Держава була для нього більш випадковим наслідком завоювань, ніж необхідним результатом географічних і етнографічних особливостей народного життя. Як зазначав М. І. Костомаров: «Там, где не было завоевания или где оно не являлось достаточно могучим, там не могло составится и государство» [8, с. 527]. Таким чином, М. І. Костомаров показав себе як прихильник насильницької теорії походження держави, що була поширена у ХІХ ст. під впливом суспільного дарвінізму. Вчений не був проти держави як інституту влади взагалі, як несправедливо стверджують більшість дослідників його творчості. Він лише висловлював своє критичне ставлення до ролі держави в житті народу, в значній мірі через недоліки державного устрою сусідніх країн, що поневолили і визискували український народ. Народ і держава повинні існувати у тісній взаємодії між собою. М. І. Костомаров з жалем констатує той факт, що «Государство обособилось от народа, составило свой круг, образовало особую народность, примкнутую к власти» [9, с. 257]. Це не є правильно, адже держава не повинна існувати окремо, відірвано від народу, вона має діяти в інтересах народу. На думку М. І. Костомарова: «Пусть государство не мешает свободе местной жизни, потому что оно крепко и сильно; а последняя не будет боятся государства, находя в нем покровительство своему развитию» [9, с. 258]. Як справедливо стверджує вчений: «без власти обществу существовать нельзя; вырвавшись из государства, нужно будет творить новое государство» [ 6, с. 382].

Отже, М. І. Костомаров не був проти держави, а виступав лише за її демократизацію; він був проти влади у формі самодержавства, але за владу народу під якою розумів народоправство. Ідеї рівності і свободи на українському грунті мали трансформуватися в ідею національної самоідентичності.

Вчений вбачав елементи народоправства в удільно-вічовому устрої Русі, в організації козацтва, в общинному дореформенному селі, у всьому тому, що представляло собою розвиток самодіяльності народних мас. Ідею народоправства М. І. Костомаров розглядав не лише в історичній ретроспективі, а і як можливість реалізації в майбутньому, через впровадження в Російській імперії республіканської форми правління та перетворення її на федерацію. Ці думки були давньою мрією вченого, ще будучи вчителем гімназії у Рівному, як згадує К. П. Яновський про спілкування з М. І. Костомаровим: «Мысль о федеративном устройстве славянского міра под главенством Россиі очень занимала Николая Ивановича: ее не раз он не высказывал и доказывал необходимость ее осуществленія» [12, арк. 2].

В громадській свідомості федеративна ідея має коріння більш глибоке, ніж навіть у державно-правових інститутах. Меншою мірою, ніж остання, вона також підлягає впливу змін, що відбуваються в світі. Федералізм як політико-правова ідея с невід'ємною складовою частиною демократичних програм, політичних теорій і вчень в Україні протягом століть. В історії української політичної думки федералізм виступав як засіб забезпечення свободи для народу (нації), який не мав своєї сталої державності. Федералізм розглядався і як засіб обмеження державної влади в центрі, розділенням її по вертикалі, як своєрідний вияв протесту проти централізму і самодержавства.

Ідея слов’янської федерації була розвинена та сформульована М. І. Костомаровим і його соратниками у програмних документах Кирило-Мефодіївського братства. Поняття «федерації» лише формувалося в політичній думці України в середині ХІХ ст., що підтверджує і М. І. Костомаров: «Мимо нашей воли стал нам представляться федеративный строй как самое счастливое течение общественной жизни славянских наций. Мы стали воображать все славянские народы соединенными между собою федерации подобно древним греческим республикам или Соединенным Штатам Америки, с тем чтобы все находились в прочной связи между собою, но каждая сохраняла свято свою отдельную автономию. Мы не могли уяснить себе в подробности образа, в каком должно было явиться наше воображаемое федеративное государство; создать этот образ мы предоставляли будущей истории» [8, с. 474].

У своїй федералістській концепції М. І. Костомаров подає модель, схему подальшого політичного розвитку слов’янського світу. Кожний слов’янський народ мав би право створювати самостійну демократичну республіку при наявності спільної центральної влади (яка вирішувала б переважно зовнішні справи), наявність спільного війська і флоту, законів і права, відсутність митниць і свобода торгівлі. При цьому передбачалось, щоб «кожен народ скомпонував свою Річ Посполиту і управляв незмісимо з другими, так щоб кожен народ мав свій язик, свою літературу і свою справу общественну» [3, с. 33]. Ідея панславізму у М. І. Костомарова ґрунтується не на зверхності однієї народності над іншими, а на рівноправності і внутрішній свободі. Як пише вчений: «Республіканське правління, безперечно, є найкращим, найбажанішим ладом людського суспільства, але воно поєднується тільки з тим, що є найкращого в людстві, – з рівноправ’ям, громадською енергією, чесністю та прагненням до освіти» [10, с. 154].

Отже, влада в слов’янській федерації відповідно до планів кирило-мефодіївців повинна бути в народу. Так, законодавча влада в кожній республіці належала б Народним зборам. Виконавча влада теж передбачалась виборною і підзвітною народним зборам. За таким же принципом поділу влади та контролем з боку народу вибудовувалися б і федеративні органи. Таким чином у слов’янській федерації «каждое племя должно иметь правление народное и соблюдать совершенное равенство сограждан» [5, с. 34]. Такі елементи народоправства, як виборність та підзвітність влади народу, М. І. Костомаров вбачав в минулому і прагнув реалізації в майбутньому. В умовах існування Російської централізованої держави (самодержавства), ідея створення демократичної слов’янської федерації з республіканською формою правління була досить революційною і сміливою.

У своїй федералістській концепції М. І. Костомаров відводив важливе місце Україні. На думку П. А. Зайончковського, ідея об’єднання слов’ян виникла у кирило-мефодіївців у результаті неможливості іншим шляхом добитись звільнення українського народу та створити справді суверенну державу [2, с. 19]. Як пише М. Костомаров, Україна повинна становити окрему державну цілісність на всій етнічній території, із збереженням «единства, основаного не на губительной, мертвящей централизации, а на ясном сознании равноправности и собственных выгод» [11, с. 411]. Чи не першими взялися до розробки проекту політичного воз’єднання східних і західних земель кирило-мефодіївці за участю М. І. Костомарова. Взагалі, на думку вченого, поділ України «єсть найпоганіше діло, яке тільки можна знайти в історії» [4, с. 27]. Україна, як складова частина майбутньої слов’янської федерації, мала утворити два штати: Східний (Лівобережжя) і Західний (Правобережжя), до якого мала прилучитися і Галичина. Соціально-економічне становище України М. І. Костомаров у майбутньому бачив таким чином: «Щоб у кожній Речі Посполитій була посполита рівність і станів не було овсі» [ 3, с. 33]. Розуміючи, що на даному етапі реалізація цієї концепції утопічна, вчений говорить спочатку перш за все про виховання суспільства в дусі таких ідей. Він відкидав будь-які насильницькі засоби досягнення мети, якою б вона не була, адже розумів, що постраждає як завжди народ.

Вироблена М. І. Костомаровим ідея слов’янської єдності перебувала у відвертій опозиції до урядового панславізму. Ідеї зцентралізованої слов’янської імперії з центром у Петербурзі він протиставив ідею федеративної слов’янської республіки з столицею у Києві.

Таким чином, федералістично – демократична традиція в українській політичній думці XIX ст. збагатилась ідеєю децентралізму. Для М. І. Костомарова централізм — це принцип організації влади і управління, який виключає демократію і веде до надмірного бюрократизму. Децентралізація управління в федеративній державі — це один із головних шляхів демократизації суспільства, залучення до управління широких верств населення.

Отже, М. І. Костомаров, будучи теоретиком загальнослов'янської федерації, маніфестував у ній права українського народу. Для якого ідеї федерації, на думку вченого, є тим політичним ідеалом до якого прагне народ, у свою чергу, наявність спільного ідеалу (національної ідеї) є основою для досягнення і збереження єдності самого народу. Таким чином, внаслідок кризи національної ідеї в Україні ідея консолідації усіх слов'ян посіла місце національної ідеї. При цьому слід зазначити, що федералістські ідеї М. І. Костомарова не замикались у вузькому колі національних інтересів тільки українців, вони обстоювали і захищали інтереси усіх слов'янських та неслов’янських народів.

Література:

1. Бібліографічний показчик творів Миколи Івановича Костомарова / Упорядники О. Т. Гончар, Г. В. Пасещенко; вступ. ст. Ю. А. Пінчука. – К., 2002.

2. Зайончковський П. А. Кирилло-Мефодиевское общество (1846-1847) / П. Зайончковський. – М., 1959. – 172 с.

3. Костомаров М. І. Відозва “Брати українці” / М. I. Костомаров // Закон Божий (Книга буття українського народу) - К.: Либідь, 1991. – 40 с.

4. Костомаров М. I. Закон Божий (Книга буття українського народу) / М. Костомаров. – К.: Либідь, 1991. – 40 с.

5. Костомаров М. І. Статут Кирило – Мефодіївського братства / М.I.Костомаров // Закон Божий (Книга буття українського народу) – К.: Либідь, 1991. – 40 с.

6. Костомаров Н. И. Мысли южноруса / Н. И. Костомаров // Казаки : Исторические монографии и исследования. – М., Чарли, 1995. – 608 с.

7. Костомаров Н. И. Об отношении русской истории к географии и этнографии / Н. И. Костомаров // Земские соборы : Исторические монографии и исследования. – М., Чарли, 1995. – 640 с.

8. Костомаров Н. И. Автобиография / Н. И. Костомаров // Исторические произведения. Автобиография. – К.: Изд-во при Киев, ун-те, 1989. – С. 425-651.

9. Костомаров Н. И. О значении Великого Новгорода Русской истории / Н. И. Костомаров // Бунт Стеньки Разина: Исторические монографии и исследования. – М., Чарли, 1994. – 640 с.

10. Костомаров Н. И. Черты народной южнорусской истории / Н. И. Костомаров // Исторические произведения. Автобиография. - К.: Изд-во при Киев, ун-те, 1989. – С. 8-107.

11. Костомаров Н. И. Историческое значение южнорусского народного песенного творчества / Н. И. Костомаров // Славянская мифология . Исторические монографии и исследования. – М., Чарли, 1994. – 688 с.

12. Яновський К. П. Воспоминания о Н. И. Костомарове // ІР НБУВ. – Ф. 22. – Спр. 441.