ІСТОРИКО-КУЛЬТУРНІ ЗАПОВІДНИКИ – ЦІННА ПАМЯТКА ПРО ІСТОРІЮ МИНУЛОГО НАШОЇ КУЛЬТУРНОЇ СПАДЩИНИ

Поглиблений інтерес до історії, турбота про збереження історичної і культурної спадщини – одна з характерних прикмет нашого часу. В духовному житті людства дедалі більшого значення набувають музеї — скарбниці історичних і мистецьких багатств народу. Вони мають багатовікову історію, яка розпочинається збиранням цінних речей у храмах, палацах, ризницях церков і монастирів, продовжується збиранням аристократичними колами творів мистецтва і різноманітних раритетів і остаточно закріплюється організацією публічних музеїв.

Слово «музей» походить від грецького слова мусейон. В Давній Греції воно означало місце, присвячене музам, святилище, храм муз — в давньогрецькій міфології богинь-покровительниць поезії, мистецтва і наук [1; c.121].

У дореволюційний період література з музейної справи була представлена переважно путівниками й каталогами найбільших музеїв країни — Оружейної палати, Кунсткамери, Ермітажу та ін. На Україні було також видано покажчики збірок ряду музеїв Києва, Одеси, Чернігова, Катеринослава. Деякі музеї мали свої періодичні видання. Наприклад, Одеський археологічний музей видавав «Записки Одесского общества истории и древностей», Волинський музей — «Труды Волынского музея», природничі музеї, які діяли при навчальних закладах і наукових товариствах, — свої збірники. Жодної праці, яка охоплювала б основи з історії й теорії музейної справи в Росії до революції видано не було [2; c. 9].

З перемогою Жовтня і встановленням Радянської влади, коли культурні цінності країни стали всенародним надбанням, а піклування про розвиток музеїв узяла на себе соціалістична держава, небачено зріс інтерес до теорії і практики музейної справи. Вийшла низка праць, у яких висвітлювалася історія музейної справи, узагальнювався досвід роботи музеїв різних типів, визначалися шляхи дальшого розвитку музеєзнавства [3; c. 4].

Важливе значення для розвитку вітчизняного музеєзнавства мало видання Науково-дослідним інститутом культури (нова назва НДІМУ) книги «Изучение и научное описание памятников материальной культури», в якій уперше всебічно обґрунтовано критерії для визначення першоджерел, що зберігаються в музеях, зокрема кераміки, тканин, одягу, меблів, дерев'яних, металевих та інших виробів, розроблено методику опису їх. Того ж року НДІ культури видав книгу «Музейная эстетика и архитектура музеев», статті якої досліджують архітектурно-художнє оформлення експозицій Центрального музею Збройних Сил СРСР, музею історії Ленінграда виконане на рівні сучасних вимог. Книга містить також цінні матеріали з проектування музейних будівель у нашій країні та за кордоном. Окремі пов'язані з музеєзнавством питання порушуються в працях істориків, археологів, етнографів. Так, у статтях археологів Б.О. Рыбакова, А.В. Айціховського, О.О. Формозова, В.Л. Яніна розкривається методика польових досліджень, вивчення пам’яток матеріальної культури [2; c.10].

Починаючи з 20-х років пожвавилася музеєзнавча робота в сфері створення державних заповідників. Найперший в Україні державний заповідник історико-культурного спрямування було створено у 1921 р. на місці археологічного дослідження давньогрецького міста Ольвія. У 1924 р. його було передано до системи Академії наук. Серед об'єктів, що стали заповідниками у 20-ті роки, – могила Т.Г. Шевченка на Чернечій горі біля Канева (1925 р). Тепер це – широко відомий у світі культурно-освітній, науково-дослідний і туристичний центр, який вивчає і популяризує надбання української національної і світової історико-культурної спадщини, творчість Кобзаря, історію Тарасової (Чернечої) гори, а також здійснює на своїй території охорону пам'яток культури від доісторичних часів до сьогодення, оберігає природно-ландшафтний комплекс Канівського Подніпров'я. Також, до заповідників увійшли: Територія Києво-Печерської Лаври (1926 р.), замок-фортеця у Кам'янці-Подільському та монастир босих кармелітів у Бердичеві (обидва у 1928 р). У 1929 р. статус заповідника отримали Кирилівська церква у Києві, колишній замок князів Острозьких у Старокостянтинові, садибо-парковий ансамбль «Олександрія» у Білій Церкві (1922 р.) та «Софіївка» в Умані.

З 1946 р. до заповідника також увійшли Спасо-Преображенський, Єлецько-Успенський та Троїцький собори, що в Чернігові. Існували також заповідники у Новгород-Сіверському а також відомчі (зокрема, Садиба М.О. Максимовича у Прохорівці біля Канева) та низка заповідників місцевого значення. [4, c.82].

Переслідування української національної культури у 30-ті роки (репресії, яких зазнали багато чесних, відданих справі краєзнавців, руйнування історико-культурних пам'яток і цілих комплексів), руйнації та втрати музейних цінностей у роки Другої світової війни привели до величезних, здебільшого непоправних втрат у заповідній історико-культурній справі в Україні.

У повоєнні роки відновлюється робота багатьох історико-культурних заповідників та починається створення нових. Зокрема, на місці Лютізького плацдарму, звідки почалося звільнення Києва від німецько-фашистських загарбників, вже в 1945 р. будується пам’ятник-музей, що згодом доповнюється діорамою та перетворюється в історико-культурний заповідник «Поле битви за Київ». Пізніше, з’являються такі історико-культурні заповідники як історико-археологічний музей-заповідник «Кам’яна могила» (1954 р.), музей-заповідник І.К. Тобілевича «Хутір Надія», та історико-архітектурний заповідник (1958 р.) у Судаку (генуезька фортеця ХІV – ХV ст., філія заповідника «Софійський музей»).

Також, розпочалося будівництво заповідника й на острові Хортиця – місці, пов'язаному з існуванням Запорозької Січі (1965 р.). Проте незабаром роботи по його влаштуванню були згорнуті, а ентузіасти створення заповідника звинувачені в націоналізмі. На вимогу національно свідомої української інтелігенції в 1966 році було припинено плюндрування святині українського народу – місця героїчної загибелі воїнів козацько-селянської армії у битві під Берестечком 1651 р. Тут, на місці, освяченому ще монахами Почаївської лаври, біля храма-пам'ятника, збудованого в 1910 – 1914 рр. на народні кошти, було створено музей-заповідник «Козацькі могили» (нині історико-меморіальний заповідник «Поле Берестецької битви») [4; с. 83].

У 70-ті – на початку 80-х років завдяки невтомній діяльності ентузіаста музейної справи М.І. Сікорського на музейне місто перетворюється й старовинний Переяслав-Хмельницький [5]. В історико-культурних заповідниках віддається належна шана видатним пам'яткам архітектури Львова, Кам'янця-Подільського (Старе місто), Острога, Полтави, Слав'яногорська, Херсонеса Таврійського, пам'ятним місцям, пов'язаним з життям видатного письменника М.В. Гоголя. Історико-культурний заповідник у Новгороді-Сіверському реорганізується в музей-заповідник відомої літературної пам'ятки Київської Русі «Слово о полку Ігоревім». [4].

Значні зміни в історико-заповідній справі сталися після проголошення незалежної Української держави. Пріоритетним завданням стає охорона пам'яток, пов'язаних з часами Київської Русі, з визвольною боротьбою українського народу, козаччиною, гайдамацьким рухом. Набувають статусу Національних заповідників такі святині українського народу, як «Шевченківський заповідник» поблизу Канева, «Софія Київська», «Києво-Печерська лавра», «Хортиця», «Чигирин» – резиденція Богдана Хмельницького у роки національно-визвольної війни українського народу (з філією у Холодному Ярі – місці початку гайдамацького руху), залишки старовинного Галича (с. Крилос Івано-Франківської області), пам'ятка часів давньогрецької колонізації Північного Причорномор'я «Херсонес Таврійський».

Статус державних заповідників отримують гетьманські столиці Батурин і Глухів, центр реєстрового козацтва у Трахтемирові, місце героїчного опору іноземним загарбникам у період Галицько-Волинського князівства - фортеця Тустань. Державними заповідниками стають видатні пам'ятки палацо-паркового мистецтва у Качанівці, Алупці та Корсунь-Шевченківському, пам'ятки давнього Пантікапею (Керч), пам'ятки культури кримсько-татарського, караїмського, слов'янських та багатьох інших народів у Бахчисараї та його околицях.

Історико-культурним заповідником оголошуються місця на Черкащині, де народився Тарас Григорович Шевченко. На батьківщині славетного Каменяра – Івана Франка («Нагуєвичі»), місці поховання видатних діячів української культури (Лук’янівське кладовище у Києві), місцях, пов’язаних з перебуванням декабристів, О.С. Пушкіна та П.І. Чайковського в Кам’янці. Відновлено заповідник на місці княжого міста Вишгорода. Створено музей заповідник українського гончарства в Опішні на Полтавщині. Велися роботи по створенню заповідників у Чернівцях, Білгороді-Дністровському, Жовкві, Ізмаїлі, Сумах [4, c. 84].

Нині в Україні функціонує більше 60 історико-культурних заповідників які становлять частину культурної спадщини всього людства. Вони являються осередками активної науково-дослідницької і просвітницької діяльності, що виховують високі почуття патріотизму, відповідальності за долю країни. Зберегти в сучасному надбання минулого, для майбутніх поколінь, – висока і благородна місія всіх, хто причетний до складових проблем культурного будівництва, адже історико-культурні заповідники розповідають про історію минулого мовою експонатів та пам’яток.

Література:

^{1.Бабарицька В., Короткова А., Малиновська О. Екскурсознавство і музеєзнавство//. Бабарицька В., Короткова А., Малиновська О. Навчальний посібник– К.: Альтерпрес, 2007. – С.121}

2. Мезенцева Г. Г. Музееведение / Мезенцева Г. Г.(На материалах музеев Украинской ССР). Курс лекций ^– К.: Вища школа, 1980. ^– 120 с.

3. Ступак Л.Ю. Музейное строительство на украине в годы совецкой власти/ АН УССР.– К., Ин-т. истории, 1987. – 264с.

4. Лугова О.І. Туристичні ресурси України / Лугова О.І. Федерація профспілок України. Зб. наук. Статей – К.: 1996. – 352с.

5. Махінчук М.Г. Переяславський скарб // Махінчук М.Г. Документальна повість – К.: Молодь, 1989. ^– 200 с.