ДОСЛІДЖЕННЯ ГОЛОДОМОРУ 1932-1933 рр. В УКРАЇНІ ЧЕРЕЗ ПРИЗМУ ПСИХОСОМАТИЧНОЇ АНАЛІТИКИ

Сьогодні маємо всі підстави говорити, що після тривалого періоду домінування в історіографії постмодерністських стратегій конструктивізму, наративізму та деконструктивізму (т. зв. “лінгвістичного повороту”) прийшов час відродження інтересу до “сирої реальності”, “повороту до речей” та відживлення інтересу до проблематики тілесності та сексуальності. Російський історик М. Епштейн стверджує, що після “подій 11 вересня” загострилося відчуття тілесної беззахисності окремої людини і людства вцілому, посилилася увага до “справжньої і єдиної” реальності (напротивагу віртуальним гіпертекстам і симулякрам постмодерну). На новому етапі розвитку гуманітарні науки “жадібно вбирають” в себе все, що випало з їх кола зору на етапі герменевтичного розкодування історичних дискурсів та “метанаративів”: питання життя і смерті, любові й ненависті, страху й покаяння, болю й тортур тощо. Переплетіння “летальності й вітальності”, підвищення больового порогу в процесі “зривання” з реальності усіх “покривів цивілізованості”, активізація уваги до архаїчно-ритуальних і оргіастично-варварських начал історії, – знаменують формування нової естетики й нової парадигми історіописання: пошук “нової глибини, дірчатої, рваної”, паралельно до відродження “цікавості до життя” й на фоні інтенсивного відчуття “оголеності всією людської істоти, тілесної мізерності, пронизливого смутку смертності.., екзистенційної роздягнутості світу” [14].

В контексті подібних гносеологічних і стильових трансформацій у царині історіографії актуальної значущості набувають дослідження, пов’язані не тільки з конкретно-історичними, але й психосоматичними наслідками та виявами “терору голодом” 1932-1933 рр. в Україні. Міждисциплінарні стратегії й залучення методологічного інструментарію зі сфери психоісторії, історії тіла, гендерних і постколоніальних студій здатні поглибити й інтенсифікувати об’єктивне наукове осмислення соціокультурних ретроспектив і перспектив українського посттоталітарного соціуму.

Паралізуючий страх перед державою, котра будь-якої миті здатна відібрати останній кусень хліба, в жінки на рівні тілесному відображається в девіантній сексуальності або фригідній асексуальності, суїцидальних схильностях та інфернальному світогляді, пробуджує на рівні підсвідомості “каструючу мегеру”. Оперуючи категоріями психоаналізу, компаративістики та психоісторії, Н. Зборовська стверджує, що більшовицька влада брутально втручалася в статеве життя громадян, адже статеве мало підкорятися “класовим інтересам”. “Герої революції”, сповнені садистських імпульсів та хворобливих амбіцій, проектували на жінку власні перверсії, мали втіху від сексуального приниження її; їхня сексуальність – агресивно-жорстока, садомазохістська, розгнуздано-хтива і сповнена тяжких невротичних комплексів і розладів (секс розглядався ними як садистська помста жінці). “Комунівська Україна ототожнюється в літературі з проституткою”, “образ проститутки” стає символічним замінником України й “національного материнського суб’єкта”, – до таких висновків приходить дослідниця, вважаючи, що “національний ерос” у 1930-ті рр. під тиском російського імперського “садомазохістського психотипу” деградує до повної утрати здатності любити і “батьківського коду мужності”, хронічних психотичних розладів, депресивно-інфантильних, маніакально-параноїдних станів, тривоги переслідування, підозрілості й численних фобій [6, с. 312-319].

За словами Ж. Бодріяра, тоталітарне минуле втягує сучасність у свою порожнечу, коли “мертві висмоктали наше останнє бажання культури, закону і порядку” [5, с. 19], а культурно-мистецьке життя – справжнє, не сфальшоване ідеологією – пронизує потужний струмінь катастрофізму, “монструозність” масової радянської свідомості [5, с. 122]. Тоталітарна мова радянського офіціозу, ґрунтована на клішованих міфологемах, ідеологемах і символах-симулякрах, деформувала не лише свідомість окупованої й колонізованої нації українців, – екзистенційному руйнуванню піддавалося й “тіло нації” та тілесність окремого індивіда. Уявлення про “патріархальну природну тілесність” витісняються плакатно-емблематичними постатями героїв-ударників, гіпертрофовано-перебільшених у своїй вітальній бадьорості й маскулінно-мілітарній агресивності (ідеологічно фетишизованій та естетично ідеалізованій).

Тіло індивіда у просторі тоталітарної держави семантично спустошується, робиться нечутливим до національного етосу й перетворюється на резонатора, віддзеркалення ідеологічно толерованих тілесних практик і “технік тіла”. Формується система бездуховного й “безтілесного” комуністичного кітчу, в якому панує “колективне тіло” тотальної радянської людини [5, с. 129], агресивно зорієнтованої відносно всього зовнішнього (“нерадянського” світу) й позбавленої сексу (принаймні, в офіційному дискурсі). Деперсоналізація особистості проявляється і на тілесному рівні: з’являється мода на шаблонно-правильні “ікони” радянського стилю життя.

За словами О. Гомілко, тоталітаризм здійснює експансію на людську тілесність, підпорядковує її власній волі, як і політичні інституції чи моральні й художні цінності. Тоталітарно упокорена людина “тілесно віддана у повне розпорядження держави”, не належить собі, її плоть жодним чином не захищена від державної сваволі, стає “посередником”, через якого влада реалізує абсолютний контроль над особистістю, аж до повної її деструкції. Шлях до утвердження тотальної влади лежить у площині подолання окремішності тіл підданих, їх “колективізації” до рівня суцільної маси, “колективного тіла”, завжди лояльного до режиму й готового до відмови від власного -я. Тоталітарна людина, підсумовує дослідниця, є десоматизованою істотою, оскільки, фактично, позбавлена свого невідчужуваного тіла [3, с. 213-215] (за “першим покликом партії” мусить віддати його “заради боротьби за світле майбутнє”).

По-суті, вся стилістика й прагматика соцреалізму російсько-імперського штибу базувалася на культивуванні масової посередності, позірно впевненої в собі, проте хворобливо підозрілої до всього, що не є санкціонованим владою (звичка дивитися на людей з перспективи того, чи є вони переслідуваними, чи ні [6, с. 318]). В подібній атмосфері індивіда легко перетворити спочатку на сексота, а згодом на співучасника репресій, збудити в ньому імпульс до вбивства, а далі – збудити моральне відчуття провини за скоєне, докорів сумління й саморуйнівні імпульси. Таким індивідом, знеособленим і морально спустошеним, дуже легко керувати – саморуйнування стає звичайним способом життя (“руйнуючи себе, індивід живе”, за словами І. Смірнова). Такий індивід, “екстравертований мазохіст”, світоглядно змаргіналізований та десоціалізований, створює подібну до його власного психотипу “мазохістську соціальність, середовище сталінізму, потребу в домінантному авторитеті” [12, с. 260, 290].

Голодомор з перспективи цивілізаційного контексту й виміру світоглядного став можливим через те, що фіаско раціоналізму, криза віри (“смерті Бога”), модерністська “ірреалізація” дійсності, поєднані з декадансним “жаданням смерті” й богемною естетикою самознищення, підживлювані Фрейдовою “пансексуальністю” й моральним волюнтаризмом модного тоді марксизму, – співпали у часі й уможливлювали появу тоталітаризму з його ключовою тезою про догмат вседозволеності (за Г. Арендт). Жадання смерті, чужої і власної, на думку І. Шафаревича, пронизує всю історію соціалізму. Всі тоталітарні ідеології ХХ ст., за словами соціального філософа Р. Жирара, ґрунтувалися на виправдальній раціоналізації жертовних механізмів, ідеях функціоналізму, коли можливість досягнення ідеального суспільного стану ставиться в залежність від попереднього винищення “винних” і “покидьків” або їх навернення до “правильної віри” (варіації архаїчної міфологеми принесення жертви задля підтримання “космічної рівноваги” з подальшою сакралізацією цієї жертви) [12, с. 195]. Подібного штибу “політична метафізика” мала цілком реальні трагічні наслідки для українських селян у 1932-1933 рр.

Серед ментальних і психосоціальних наслідків Голодомору, котрі й нині значною мірою продовжують суттєво впливати на наше моральне, соціальне й політичне буття, можна вказати на байдужість до власної історії, світоглядну дезорієнтованість, ціннісну невизначеність, ксенофобські (зокрема, антисемітські) настрої значної частини суспільства, страх перед владою, хронічну недовіру до держави й толерування спробам “вкрасти” у неї (ставлення до держави як підступного ворога й “жандарма”, жадібного, облудного й жорстокого). Звичка сприймати несправедливість з боку представників держави до простих громадян як “норму”, вкорінена в часи “великого терору”, до сьогодні заважає наблизитися до європейських стандартів життя, засвоївши європейські громадянські й моральні цінності.

Травма, завдана більшовизмом “національному тілу”, спричинила формування психології невпевненості українського характеру, стала головною перешкодою його психорозвитку, спровокувала перехід національного характеру на нижчий щабель. “Соматичні аномалії” провокували ментальне розщеплення й активізацію деструктивних сил та інстинктів на рівні як колективного, так і індивідуального несвідомого [6, с. 316-317]. В сучасному історико-культурологічному дискурсі повсякчас акцентується важливість трансформування травматичних спогадів з “невербального жаху” в мовний наратив як шанс на терапевтичну реконструкцію віктимізованої ідентичності: Український духовно-інформаційний простір щільно наповнений колективними травмами, найбільш масштабні серед яких – Голодомор та аварія на Чорнобильській АЕС – сприймаються суспільством як гуманітарні катастрофи, глобальні “інфотравми”, що їх наслідки досьогодні справляють дестабілізуючий вплив на соціокультурну й суспільно-економічну ситуацію в Україні. В Радянському Союзі, за словами К. Мерідейл, реалізувалася стратегія ігнорування колективного й індивідуального досвіду паралельно з утвердженням компенсаторного псевдоісторичного наративу, центрованого навколо фальшивого героїзму й казенного ура-патріотизму [13].

Вести наукові дослідження психічних та тілесних трансформацій, що їх пережили жертви геноциду 1932-1933 рр. – як ті, хто помер, так і ті, хто зумів вижити – досьогодні надзвичайно складно, оскільки це завдання передбачає глибоке проникнення в суть досліджуваного. Як сказати про те, у що неможливо до кінця повірити, неможливо раціонально пояснити (коли бути гранично чесним з собою), – що, врешті, неможливо висловити звичною нам мовою чи то наукового, а чи літературно-художнього дискурсу? Адже для багатьох із тих, хто пережив “голодовку”, “звичайний” світ так і залишився нереальним – трагічний досвід, витіснений у забуття, на узбіччя свідомості, патологічно повертався невиліковними нічними жахіттями, психічними розладами, хронічними депресіями й раптовими нападами параноїдально-непояснюваного відчаю і страху, котрі продовжували “вбивати” людину на рівні тілесному й ментальному.

Абсурдність “вбивства голодом” видавалася настільки дикою й немислимою, що не лише майбутні жертви не вірили до кінця в те, що відбувається з ними, але й ті, хто вижив і щосили прагнув збагнути терор, аби зберегти себе, – вони теж іноді шизофренічно вагалися: а чи могло таке відбутися насправді. Іншим виходом залишалося примирення зі світом через божевілля. В цьому ракурсі слушності набуває методологічний сумнів постмодерної історіографії в тому, що саме раціональність має бути підставою для міркувань, що не випливають з контексту раціональності (або для осмислення драматичних історичних феноменів, раціоналізувати які можна лише вступивши у конфлікт з засадами усталеної етики).

Британський історик Браян Бріваті піднімає доволі провокативне, проте цілком вмотивоване, як видно з підібраної аргументації, запитання: коли закінчується геноцид? Адже він і надалі продовжує впливати на життя людей навіть після формального припинення вбивств: виявляється у скорботі, неврозах, дисгармонії, які переживаються й тими, хто вижив, і їх нащадками у другому чи третьому поколінні. Слід брати до уваги й ненароджених дітей тих, кого знищили, самотність та ізоляцію тих, хто-таки зумів уціліти (й не накласти в подальшому на себе руки під тиском спогадів про жах, позбутися якого неможливо) [2, с. 45]. Говорячи про “мовчання мертвих” як один з головних наслідків геноциду й аналізуючи тексти письменників, котрі пережили його, дослідник приходить до висновку, що для нації життєво важливим є осуд і покарання, насамперед моральне, злочину: потрібно змусити самих злочинців визнати провину й надати процесу розслідування правового статусу – задля вшанування і збереження пам’яті про загиблих і покращення життя живих [2, с. 45-46].

Дослідження тематики Голодомору з позицій широкого міждисциплінарного синтезу, з залученням кращих напрацювань історії, соціології, демографії, психології та психоаналізу, гендерних, феміністичних, візуальних та постколоніальних студій, відкриває значні перспективи для вироблення єдиної комплексної моделі репрезентації подій 1932-1933 рр. як на внутрішній, так і на зовнішній арені з метою формування нової, національно консолідуючої концепції української історії, здатної ефективно посприяти розбудові громадянського суспільства, об’єднаного повагою до європейських демократичних цінностей та національно свідомого водночас. Таке суспільство, позбавлене паралізуючого страху перед владою, закладеного у 1933 р. на генетичному рівні колективного несвідомого, здатне стати найефективнішою протидією будь-яким спробам запровадження “м’якого авторитаризму” (“контрольованої демократії”), що перманентно повторюються в історії українського сьогодення.

Список використаних джерел

1. Snyder Timothey. Blood Lands. Europe Between Hitler and Stalin. – New York: Basic Books, 2010. – 344 p.

2. Бріваті Б. Коли закінчується геноцид? / Б. Бріваті // Український тиждень. – № 49(162). – 2010. – С. 44-46.

3. Гомілко О. Метафізика тілесності: концепт тіла у філософському дискурсі / О. Гомілко. – К.: Наукова думка, 2001. – 340 с.

4. Грицак Я. Страсті за націоналізмом: стара історія на новий лад / Я. Грицак. – К.: Критика, 2011. – 350 с.

5. Гундорова Т. Постчорнобильська бібліотека. Український літературний постмодерн / Т. Гундорова. – К.: Критика, 2005. – 264 с.

6. Зборовська Н. Код української літератури: Проект психоісторії новітньої української літератури / Н. Зборовська. – К.: Академвидав, 2006. – 504 с.

7. Злобіна Т. Рецензія на книгу “Травма: пункты. Сборгик статей” / Т. Злобіна. // Критика. – Число 7-8. – 2011. – С. 17.

8. Касьянов Г. Danse macabre: голод 1932-1933 років у політиці, масовій свідомості та історіографії (1980-ті – початок 2000-х) / Г. Касьянов. – К.: Наш Час, 2010. – 271 с.

9. Наймарк Н. Геноциди Сталіна / Н. Наймарк. – К.: Вид. дім “КМ Академія”, 2011. – 135 с.

10. Портнов А. Мученицька смерть мільйонів і перспективи теоретичної рефлексії / А. Портнов // Критика. – Число 7-8. – 2011. – С. 36-37.

11. Рєпіна Л. Інтелектуальна історія сьогодні: методи, проблеми, перспективи / Л. Рєпіна // Ейдос. – Вип. 1. – 2005. – С. 89-106.

12. Смирнов И.П. Психодиахронология: Психоистория русской литературы от романтизма до наших дней / И.П. Смирнов. – М.: Новое литературное обозрение, 1994. – 456 с.

13. Травма: пункты. Сборник статей. – М.: Новое литературное обозрение, 2009. – 326 с.

14. Эпштейн М. Знак пробела: О будущем гуманитарных наук / М. Эпштейн. – М.: Новое литературное обозрение, 2004. – 864