НЕВІДОМИЙ УКРАЇНСЬКИЙ ДИСИДЕНТ ВІКТОР ПАНАСЕНКО ТА ЙОГО ВІДКРИТІ ЛИСТИ ДО РАДЯНСЬКОГО КЕРІВНИЦТВА

Виникнення руху опору в Україні в 1960-1980-х роках у багатьох відношеннях можна вважати феноменальним явищем. Він виник та існував протягом двадцяти з лишком років майже виключно завдяки зусиллям інтелігенції й усе це – за вкрай несприятливих соціально-політичних умов. Придушити його остаточно так і не вдалося, незважаючи на активну репресивну політику держави. Феноменальність цього явища, таким чином, криється в його соціальному характері, тривалості існування й парадоксальності, завдяки якій воно одночасно є частково вже історією і сучасністю, перебуває в минулому і сьогоденні [1].

Панасенко Віктор Васильович на протязі 1978-1981 років займався в Москві нелегальною політичною діяльністю, антикомуністичною пропагандою. Найголовнішим з його напрацювань є “Відкритий лист геніальному і демократичному товаришу Брежнєву” [3]. Ще були десятки аналогічних пропагандистських матеріалів, в тому числі “Звернення до членів ЦК КПРР”, “Звернення до членів Політбюро” – в сотнях екземплярів. Ці матеріали він сам писав, сам тиражував і сам розповсюджував. Це все робилося таємно. В руки КДБ він не попався – вийшов із води сухим. Все ж конфлікт з комуністичним режимом у нього був і дорого обійшовся – Віктор Васильович відкрито заявив про свою відмову від комунізму, за що був вигнаний із Уральського педагогічного інституту, де працював викладачем.

Перш ніж зайнятися нелегальною роботою, він написав зашифровану книгу, алегорію історії, спробу хоч таким способом поділитися з людьми своїми думками і почуттями про наболівші питання життя. Це була графічна модель історії в художніх образах, списана з дійсності. В одній з редакцій йому сказали: “до друку абсолютно не гідна”. Зрозуміло чому.

Чому Віктор Панасенко став на такий шлях? Це видно із матеріалів, які він надсилав. Обставини життя і “найкращі риси” розвинутого соціалізму підштовхнули його до цього, до того ж загроза великої війни. От чому він свідомо пішов на 64-у статтю Кримінального кодексу РСФСР [5, с. 1]. Тому ціль своєї роботи невідомий нікому дисидент сформував так: розкривати комунізм, підштовхувати думки до осмислення необхідності демонтажу комунізму зверху, методом реформ. Відповідно і гострі пропаганди націлив на людей того ешелону влади, тих, хто через кілька років повинен був стати на чолі держави, бо вже тоді було очевидно видно, що Брежнєв довго не протягне [4, с. 1].

В 1988 р. він зробив першу спробу відшукати сліди своєї роботи. Працював Віктор Васильович тоді на ЧЗТА і жив у Черкасах. Але його миттєво Черкаська прокуратура і Черкаський обласний комітет КПСС (в особі інструктора Корзуна А. П.) вигнали з Черкас і він вимушений був шукати притулок разом із сім’єю. Які організації стояли за Черкаською прокуратурою – хтозна, але від неї самої до нього ніяких справ не було за відсутністю інформації про його дії [5, с. 2].

Після краху комунізму і розпаду СРСР Панасенко взявся за пошуки слідів своєї роботи. І напряму: запити в офіційні інстанції, консульство України в Росії, служби безпеки Росії, в газети, журнали. Але все безрезультатно. Справа в тім, що він розумів – оскільки в руки КДБ він не попався і прізвище його ніде не фігурувало на папці з написом “Справа №”, значить, позитивної відповіді із офіційної інстанції він не отримає. Але роботу все-ж він робив. Роботу, потрібну мільйонам людей, притому з великим ризиком і втратами для себе і своєї родини.

І тому для очищення совісті, що для пошуку зроблено все можливе, Віктор Васильович провів перевірочну операцію. Якщо на неї клюнуть – значить щось було. Він підготував лист і відправив його з Києва в редакцію газети “Комсомольська правда”. На конверті – Петренко, зворотна адреса – вул. Садова. В листі він написав таке: “Я займався в Москві нелегальною антикомуністичною роботою. І зараз, коли розпався Радянський Союз, я вже можу сказати про це відкрито.” В своїй пропаганді він ні одним словом не згадав національне питання. Мабуть не хотів гіршого варіанту – розпаду держави, бо йому було зрозуміло, що “від такої катастрофи постраждають перш за все звичайні робітники, сотні мільйонів звичайних людей” [4, с. 2]. Але крах комунізму і можливість розпаду Радянського Союзу він передбачив за 10 років до того. Його знання і досвід дозволили йому зробити такий прогноз. Щоб викликати додаткову зацікавленість у тих, хто буде читати лист в Москві і зіграти на струні великодержавного шовінізму, він надав характеристику українському націоналізму: “бандерівщина – це український нацизм, передтечія фашизму” [3]. Згадав у листі і про зашифровану книгу.

Лист був запечатаний в чорний пакет від фотопаперу хімічним клеєм, потім пакет приклеєний з середини до звичайного поштового конверту цим же клеєм, і тільки потім сам конверт заклеєний звичайним клеєм. При відкритті такої подвійної упаковки сліди постороннього відкриття спеціалісти обов’язково помітили б. Те, що було ззовні і те, що було всередині і давало ключ, який доступний тільки двом – відправнику і одержувачу.

Після відправлення листа він почав слідкувати за змістом “Комсомольської правди”. І не помилився – очікування не підмануло його. Через два тижні в “Комсомольській правді” на четвертій сторінці з’явилася замітка “Петренко стреляет из трости, Полищук танцует балет”, за підписом І. Степанов. Замітка була на театральну тематику – про спектакль одного другорядного московського театру. Перші славо були такими: “підстрелили чеховську чайку” і стріляв артист Петренко, тобто це потрібно було зрозуміти, що лист від Петренка попав в ціль. “Буде цікаво”, тобто викликають на повторний зв’язок, ніби пиши ще. Сам факт відповіді означав головне – його лист дійшов по призначенню, йому повірили і дали відповідь. Прочитати відповідну шифровку міг лише автор листа. Для решти читачів ця замітка нічого не значила [4, с. 3].

В червні він надіслав другий лист в “Комсомольську правду” за підписом Петренко, і паралельно надіслав в “Комсомольську правду” лист відкритим текстом, підписавшись своїм справжнім прізвищем з фотокопією свого нелегального матеріалу 1980-го року “Відкритий лист геніальному і демократичному товаришу Брежнєву” (в листі – відкрита критика політики Брежнєва та умов життя, які склалися за його режиму) [3]. Але цей лист було написано так, що адресат, отримавши листи за підписом Петренко, тепер легко міг встановити справжнього автора.

І негайно в “Комсомольській правді” з’явилася замітка І. Степанова на книжкову тематику під рубрикою “Клуб любителів читання”. Врахували, що він написав зашифровану книгу і може шифрувати і розшифровувати на зручному матеріалі. І за смислом натяків він зрозумів, що обидва його листи отримані, прочитані, і його як автора встановили. І знову дали відповідь. Такий варіант розвитку гри він і передбачав з самого початку [4, с. 2].

Так була проведена ціла серія обмінів посланнями, більше десятка. По суті всі вони були взаємопов’язані, піддавалися розшифруванню і прочитанню. Панасенко настоював на безпосередньому контакті, а вони затягували час. Фактично був встановлений стійкий шифрозв’язок.

Його абонентом була, більше всього, спецслужба, колишнє КДБ. Бо редакція газети не володіла необхідною інформацією для такої шифрованої переписки. Це поле діяльності таких професіоналів [2].

На першому етапі обміну листами із змісту відповідей стало очевидним, що він зацікавив свого абонента. Але поступово від зв’язкового Степанова на паралельних виконувачів обов’язків, а під кінець видали серію сигналів руками Маргарити Кечкіної, редактора відділу листів. І тому в 1993 році він обірвав зв’язок [4, с. 3].

Можна переконатися, що навіть початкова зацікавленість могла з’явитися лише предметно, – це значить, що його нелегальна діяльність залишила документальні сліди і залишила політичні наслідки, по-іншому вони б не говорили з ним взагалі, тим паче на сторінках багатомільйонної газети, а діалог вівся півтора року. Вони самі знали, що сліди його нелегальної праці існують, залишилися, скоріш за все в їхніх же руках. Але якщо сліди є, а йому відповіли, що їх немає, зрозуміло, що вони просто їх не розкривають.

Література:

1. Касьянов Г. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-80-х років / Г. Касьянов. – К.: Либідь, 1995. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://spavedfront.io.ua/s87287

2. Курносов Ю. Інакомислення в Україні (60-ті – перша половина 80-х рр. ХХ ст.) / Ю. Курносов // НАН України, Ін-т історії України. – К., 1994.

3. Панасенко В. Відкритий лист геніальному і демократичному товаришу Брежнєву. – 24 с.

4. Панасенко В. Лист в редакцію. – 2002. – 3 с.

5. Панасенко В. Лист Масненку В. В. – 2005. – 2 с.

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор Масненко В. В.