ТРУДНОЩІ ПОЛІТИЗАЦІЇ СЕЛЯНСЬКОГО ЗАГАЛУ НАДДНІПРЯНЩИНИ ТА РОЛЬ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ У ФОРМУВАННІ ЙОГО ПОЛІТИЧНОЇ СВІДОМОСТІ (ПОЧАТОК XX СТОЛІТТЯ)

В силу історичних обставин у кінці ХІХ – на початку ХХ ст. у соціальній структурі українського народу селянство становило переважну більшість. Саме ця обставина спонукала багатьох діячів до різноманітних рефлексій щодо визначення місця хліборобської верстви у суспільно-політичних процесах.

Загалом, дослідження селянської ментальності, зокрема політичної свідомості хліборобів, у радянські часи було досить викривленим. Тогочасні історики, досліджуючи історію селянства, були обмежені схемою марксистко-ленінської ідеології. Поняття ментальність та політична культура не зовсім вписувались у схему “класової боротьби”, в межах якої селян нібито цікавило лише одне – “повалення буржуазної поміщицької влади”.

Тому тодішня історична наука, будучи інструментом у руках комуністичної ідеології, у більшості випадків звертала увагу не на ментальні особливості селянського загалу, а на постійну боротьбу “експлуатованого класу” і на “революційну спрямованість” селян початку ХХ ст.

Саме ці чинники зумовили необхідність переосмислення, і більш ґрунтовного дослідження ментальності селян, адже одним із найменш вивчених аспектів є саме політична свідомість українського селянства на початку ХХ ст.

Становище соціальної групи в суспільстві залежить від багатьох чинників, зокрема й від здатності самої верстви його змінювати. Тож і українське селянство, як соціоетнічна спільнота з притаманним їй світом уявлень (“другою реальністю”), мало на свій лад відповідати на “виклики долі”. Під “викликами” дослідник Ю. Присяжнюк розуміє скільки-небудь серйозні проблеми, що поставали у рамках пореформеної трансформації хліборобського соціуму, точніше було б сказати – його життєдіяльності в посткріпосний період, бо найменші зміни в мисленні вже передбачали наявність оригінальної реакції на нові суспільні реалії [2; с. 300].

Очевидно, селяни мало розумілися на політичних постулатах й окремих революційних течіях. Історик Іван Линниченко залишив цікавий запис у своєму щоденнику за 1917 р., коли побачив, як хлібороби сприймають більшовицьких пропагандистів: “Прилетів один “пролетар” на велосипеді і полетів далі, – казали вони, абсолютно не розуміючи, хто ж такий “пролетар” [5; с. 5].

Революція 1905-1907 рр. справила величезний влив на свідомість і психологію селянства, вона вперше створила із натовпу селян, пригнічених колишнім кріпосним правом, масу, яка почала усвідомлювати свої права, відчула свою силу. У ході революційної боротьби виявилася притаманна соціальній природі селянина двоїстість: психологія трудівника і власника, безграмотність і нерішучість, скутість віковими забобонами і віджилими традиціями, патріархальний устрій життя [4; с. 6].

Революційні події на селі показали, що очікування російського уряду на ілюзії селян, їхню соціальну інертність і патріархальність не справдилися. Найбільш активні селяни не лише усвідомлювали убогість свого становища, а й починали розуміти, які зміни необхідні в суспільному ладі країни. Прагнення знищити існуючий лад, старі форми та порядки землеволодіння й побудувати суспільство вільних і рівноправних людей проходить червоною ниткою через революційні вимоги селянських мас. Тоді як дореволюційне селянство ще не розуміло, що повалити поміщика – значить повалити царя [4; с. 6].

У революційні роки на селі з’явився новий типаж людини – “свідомий селянин”, який вів стосунки зі страйкарями, читав газетну нелегальну літературу, розповідав землякам про події в містах, роз’яснював односельцям значення політичних вимог, закликаючи до боротьби проти уряду і поміщиків. Які б помилки не робили різні партії під час революції, – основні ідеї боротьби вони визначили правильною. Агітація і організаторська робота партій багато прислужилися проясненню політичної свідомості селянських мас.

Урядова “турбота” сприймалася селянами з великою недовірою, і миру з владою бути вже не могло. Прагнучи врятувати свої економічні та політичні привілеї, поміщики змушені були розпрощатися з усіма романтичними ілюзіями і надіями на “патріархальність” селянина і шукати собі союзників серед нових буржуазних елементів, взагалі й сільських зокрема [4; с. 6].

Усвідомлення своєї політичної ролі стимулювало у частини селянства живий і досить активний інтерес до “справ державних”. У газеті “Рада” у травні 1907 р. була надрукована кореспонденція з подільського села, в якій, зокрема, зазначалося: “Всім відомо, яка темрява панує скрізь по Поділлю. Навіть Державна Дума мало зацікавила селян. Тепер, в цей слушний час, треба всі сили віддати, щоб освідомлювати селян українським питанням. Тепер, коли саме в Думі буде рішатися питання про просвіту на Україні українською мовою й взагалі про автономію України, коли про це здіймуть питання наші посли-українці – підтримка од селян цих домагань дуже потрібна, а підтримати можуть тільки свідомі селяни” [3; с. 3].

Отже, в цілому є підстави стверджувати про деякі трансформації у світогляді селянства доби революції на національному ґрунті. Попри різний рівень етнічної, національної, мішаної і таких інших ідентичностей, можна говорити про появу в малоросійському (етнічному) суспільстві достатньо помітних двох типів “національно свідомих” селян. В оповіданні В. Винниченка “Уміркований” та “щирий” (1907) яскраво показано саме ці два типажі малоросійського соціуму доби революції 1905-1907 рр. Перший із них – уміркований – це чоловік, який щиро вболіває за все українське, але щойно починаються якісь тертя з цього приводу, починає пасувати і здавати свої позиції. Другий – щирий українець, який живе тим, що за будь-яких обставин підкреслює перед усіма свою українськість, чинить тиск на інших людей, провокує їх і т.ін. Розповідь у творі ведеться від імені уміркованого українця Сидора Самжаренка, який пише до своєї дружини з в’язниці: “Сидів-сидів у хуторі, двадцять літ не показував на світ носа, раз вирвався, та й то, дякувати землячкам, посадили-таки” [1; с. 457]. До в’язниці він втрапив, як то кажуть, “за компанію”, оскільки мав “необережність” подорожувати до міста із “щирим” Данилом Недоторканим, за вини якого і разом з яким і втрапив до рук поліції.

Напередодні Першої світової війни уряду Російської імперії не вдалося заспокоїти селянські маси. Аграрна реформа (1906-1913 рр.) продовжувала загострювати класову боротьбу на селі, яка набувала загрозливішого характеру, охоплюючи дедалі більше населених пунктів, зокрема нові села, волості й повіти.

В умовах воєнного часу агітація і пропаганда революціонерів знаходила сприятливий ґрунт для політичної освіти селянства. Селяни жадібно шукали відповіді на актуальні питання політичного життя. Важливим джерелом, звідки селяни черпали відповіді на питання, що їх цікавили, була поточна преса. Наприклад, у недільні та святкові дні в селі Новоукраїнка можна було зустріти натовп селян, що чекав прибуття потягу до Єлисаветграда, яким привозили газети, які селянство миттєво розкуповувало і жадібно читало [4; с. 7-8].

Зрештою, важливо розв’язати проблему формування та поширення національної (політичної) свідомості в малоросійському суспільстві. Вона потребує зосередження дослідницької уваги на стосунках у цій площині інтелігенції і селянства.

Перш ніж розкрити ці стосунки, потрібно передовсім простежити, як формувалася українська інтелігенція. Водночас неминучою видається й перспектива окремого націологічного аналізу постаті “пересічного малороса” (себто етнічного українця, яким у соціальному зрізі був здебільшого все той же селянин-хлібороб). Потреба вивчення цієї суспільної категорії полягає у спробі розібратися: здатна (чи не здатна) вона була усвідомити себе національно.

Основна “теорема”, яку знали з прикладів і деякою мірою випробували самі українські інтелігенти століття тому, передбачала визнання успішним такий національний рух, кінцевою метою якого було створення власної нації і держави, і в якому будуть задіяні широкі верстви населення. Усвідомлюючи, що національно (політично) свідомий компонент представлений насамперед нею, – не чисельною інтелігенцією, – ця соціальна верства повинна була поширити свій вплив на багатомільйонний “народ” [6; с. 138].

Головним джерелом поповнення інтелігенції, як відомо, є середні та вищі навчальні заклади. Інтелігент, як відомо, це – освічена, грамотна людина. З даних перепису 1897 р. Ю. Арутюнян виводить, що всеросійський рівень грамотності у сільській місцевості становив тоді серед чоловіків 24,22 %, а серед жінок – 6,84 %. На думку сучасного українського дослідника В. Огнев’юка, рівень грамотності населення українських губерній, яких у складі Російської імперії було дев’ять, був на 30 % нижчим від середньостатистичного показника імперії [7; с. 36-37]. Як уважає Г. Касьянов, на кінець ХІХ ст. “беззаперечні” інтелігенти (особи із вищою та середньою освітою) Наддніпрянщини становили 0,2 % від усього населення, тобто трохи більше 40 тис. [8; с. 14].

З вище сказаного можна зробити висновок, що освіченість, тобто основа “інтелігентності”, мала обмежене коло осіб з українства. І навіть ця (незначна) частина інтелектуалів не мала нормальних умов для своєї діяльності (функціонування).

Соціокультурний процес, як найбільш незалежний від політичної та економічної кон’юнктури, справляв значний вплив на формування соціальної психології тогочасної інтелігенції України в цілому і сільської інтелігенції зокрема. За слушним спостереженням Г. Касьянова, на початок ХХ ст. вже припадає “період активної саморефлексії інтелігенції, її самовизначення в системі соціальних координат, пошуку свого місця в суспільстві” [8; с. 20]. Отже, можна вести мову про певний рівень психологічної самоідентифікації цієї мало чисельної верстви населення. Тоді ж моральним образом інтелігенції стає доброзичлива та благочестива людина, така, що проймається “любов’ю до ближнього”. І хоча ця саморефлексія “давалася” не так просто, як здається на перший погляд, інтелігенція інтенсивно формувалася як спільнота.

Особливість становища сільського інтелігента полягала у тому, що у нього фактично не було своєї “спільноти” на селі. Скажімо, якщо у місті вчителі могли спілкуватися між собою у певному “педагогічному” середовищі, то у селі такої можливості майже не було. Міський працівник контори працював поряд із багатьма собі подібними. Працівник поміщицької контори на селі мав одного-двох помічників, з якими його дуже рідко пов’язували спільні інтереси і т.д. Основне соціальне оточення сільського інтелігента становили інші спільноти: селянство та дворянство, представники інтелігенції не їхнього фаху. Відповідно організація окремих груп сільської інтелігенції на основі професійних інтересів, політичних поглядів і т. ін. соціальних цінностей ускладнювалась особливостями (обставинами) життя на селі [7; с. 50]. Судячи з цього, можна зауважити, що умови розвитку інтелігенції на селі і у місті не були тотожними. Так склалося історично.

Водночас серед української інтелігенції відбувалося усвідомлення себе в ролі “поводиря нації”, в ролі того, хто “відкриє очі народові”. Приблизно у цьому контексті Б. Грінченко писав, що “… ніяковому народові не можна жити без інтелігенції. Бо інтелігенція показує звичайно всьому народові добрий шлях куди йому треба йти та що робити… скрізь у світі інтелігенція однієї національності, однієї мови з усім народом. А в нас воно інакше, і через те наш бідолашний народ остався без своїх поводирів. Тим то він такий і темний, так мало знає про свої власні права й потреби” [9; с. 2].

Підсумовуючи вищесказане ми дійшли до наступних висновків. Труднощі політизації селянського загалу Наддніпрянщини на рубежі ХІХ – ХХ ст. мали свої специфічні риси. Зокрема відсутність підґрунтя для творення політично свідомої селянської спільноти, яка могла б брати активну участь у політичному житті імперії і мати реальний вплив на виборні представницькі органи влади. Важливу роль у процесі політизації селянського загалу відігравала інтелігенція, яка у складних умовах суспільної реальності намагалася “прищепити” політичну культуру на селі.

Література:

1. Винниченко В. “Уміркований” та “щирий” // Винниченко В. Краса і сила / Упоряд., авт. приміт. Федченко П., авт. передм. І. Дзеверін. – К.: Дніпро, 1989. – С. 457-466.

2. Присяжнюк Ю.П. Українське селянство Наддніпрянської України: соціоментальна історія другої половини ХІХ – початку ХХ ст. / Ю.П. Присяжнюк. – Черкаси: “Вертикаль”, видавець ПП Кандич С.Г., 2007. – 640 с., іл.

3. Селянин. Лист до редакції з Поділля // Рада. – 1907. – № 112. – С. 3.

4. Сусоров В. Деякі аспекти політичного і духовного розвитку селянства України (червень 1907 – лютий 1917) // Історія України. – 2001. – № 5. – С.6-8.

5. Шамара С.О. Прилетів один “пролетар” на велосипеді // Молодь Черкащини. – 2009. – № 41. – С. 5.

6. Оленин Р. Крестьяне и интеллигенция (к характеристике освободительного движения в Малороссіи) // Русское богатство. – 1907. – №2. – С. 135-169.

7. Шамара С.О. Сільська інтелігенція Наддніпрянської України другої половини ХІХ – початку ХХ ст.: соціально-психологічні та етнокультурні характеристики: Дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук / 09.00.12 – українознавство. – Черкаси, 2007. – 283 с.

8. Касьянов Г. Українська інтелігенція на рубежі ХІХ – ХХ століть: соціально-політичний портрет. – К.: Либідь, 1993. – 176 с.

9. Грінченко Б. Якої нам треба школи // Громадська Думка. – 1906. – № 5. – С. 2; № 6. – С. 2-3.; № 7. – С. 2-3.

Науковий керівник: кандидат історичних наук,

Шамара Сергій Олександрович