ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА КИЇВСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

Сьогодні треба усвідомлювати, що багато понять, які регулювали відносини людей ще за родоплемінного ладу, були перенесені у сучасність. В українській правничій традиції це передусім відноситься до поняття “злочин”. Розуміння поняття “злочину” є важливим з погляду адекватного сприйняття розвитку кримінального права у період існування Київської держави – Русі. Адже через визначення поняття злочину ми можемо дослідити об’єкти, на які було спрямовано посягання, вивчити їхнє значення для функціонування княжої держави.

Спочатку поняття “злочин” трактувалося як образа, що наносила певні матеріальні та моральні збитки. З часом поняття злочину дещо змінилося й уже в “Руській Правді” під злочином розуміється не тільки образа, а й будь-яке порушення закону. Суб’єктами злочину могли бути тільки вільні люди. Саме вони відповідали за правопорушення: сплачували кримінальні штрафи, могли бути виселені з громади, продані у холопство [4, с. 68].

Варто зауважити, що питання, яке досліджується, неодноразово розглядалося в історичній та правовій літературі ХІХ-ХХ ст. Робилися спроби ґрунтовно проаналізувати розвиток кримінального права середньовічної українсько-руської держави взагалі і поняття злочину зокрема.

Наприклад, М.Ф. Володимирський-Будаков вважає, що розгляд злочинів, караних “Руською Правдою”, дійсно обмежується так званими приватними злочинами проти особистих та майнових прав приватних осіб. Водночас він доходить висновку, що до об’єктів злочину за давнім руським правом входили “права держави та громадських союзів, захищених державою (релігії, церкви та моральності)”. Інший дослідник – В.І. Сергієвич – уважає, що злочин розглядався у тогочасному праві як матеріальне зло. З ним погоджуються В.В. Єсипов, Л.С. Білогриц-Котляревський та деякі інші вчені. Деякі історики (А. Попов) вважають, що образа наносилася не тільки особі, а й сімейству. Своєрідною є позиція Д.Я. Самоквасова. На його думку, злочин спричиняє потрійну шкоду: порушує закон, права князя і порушує право особи [3, с. 101].

Аналіз поглядів істориків дорадянського періоду дає підстави стверджувати, що більшість із них вважає, що при визначенні поняття злочину за доби середньовіччя варто керуватися не формальним моментом, а матеріальним. Тільки Д.Я. Самоквасов поєднав ці два моменти: з одного боку, скоєння злочину порушує закон, з іншого – заподіює шкоду підданим князя. Учені притримуються думки, що вчинення злочину порушує права особи через заподіяння їй шкоди. Але деякі з них зазначають, що злочин посягав на права особи (А. Попов), або держави чи окремих соціальних спільнот (М.Ф. Володимирський-Будаков). Це при тому, що до прав, які порушувалися, історики відносять особисті та майнові, замах на які завдавав тільки матеріальної шкоди.

Окреслена проблема неодноразово розглядалася й у радянський період. Так, С.В. Юшков уважає, що у понятті злочину в кримінальному праві Русі домінуючим був матеріальний елемент. Разом із тим дослідник зазначає, що після прийняття християнства під впливом церкви у руському кримінальному праві почав набувати поширення формальний підхід до поняття злочину. К.А. Софроненко також вважає, що за Руською Правдою поняття злочину трактувалося як образа потерпілого [3, с. 101]. М.М. Ісаєв уважає, що злочин сприймався як заподіяння потерпілому шкоди, але разом із тим наголошує, що існували злочини, як то розбій, конокрадство, підпал, які були спрямовані проти громади, суспільства в цілому.

Отже, як і більшість істориків ХІХ ст., вчені ХХ ст. вважали, що домінуючим у понятті “злочину” був матеріальний момент. Тільки С.В. Юшков притримується думки про поширення формального підходу до поняття злочину під впливом прийняття християнства [6]. Науковець під вивченням злочинних дій розуміє заподіяння особі шкоди: матеріальної, моральної або фізичної.

Аналіз норм “Руської Правди” свідчить, що об’єктивна сторона злочину була ще недостатньо виразна, відомі були лише спроба злочину і закінчений злочин. Суб’єктом злочину могла бути будь-яка особа, крім холопа. Збитки, завдані внаслідок протиправних дій холопів, відшкодовували їхні власники. Але це не виключало застосування до раба фізичного впливу. Його можна було катувати, страчувати. Після смерті Ярослава Мудрого убивства холопів заборонялися, що відображало зацікавленість феодалів у збереженні від знищення їхньої челяді. У разі здійснення злочину групою осіб індивідуальна відповідальність кожного не з’ясовувалася. Вона була однакова для всіх співучасників (ст. 40 Стислої редакції “Руської Правди”; ст. 42, 43 Детальної редакції “Руської Правди”) [2, с. 6].

“Руська Правда” містить норми, які стосуються суб’єктивної сторони злочинного діяння. Про навмисно здійснені злочини говорить, наприклад, ст. 12 Староруської Правди, накладаючи штраф на того, хто поїде на чужому коні [5, с. 95-98]. Проте, що “Руська Правда” виділяє злочини відверто навмисні, свідчить і ст. 34 Староруської Правди, яка передбачала значний штраф за злісне знищення майна. Про те, що в Київській Русі в злочинних діяннях чітко проглядався суб’єктивний момент, переконують і статті Руської Правди про злісне, необережне, випадкове банкрутство (ст. 54, 55 Д.П. П.Р.) [5, с. 429-438].

Охорона особи феодала була об’єктом особливої уваги держави. Деякі статті “Руської Правди” стосуються саме дій, спрямованих проти феодала, за здійснення яких карали досить суворо.

“Руська Правда” передбачала покарання за здійснення образливого вчинку (не словом, а фізичною дією). Так, за удар не вийнятим із піхв мечем передбачалися санкції вчетверо суворіші, ніж за тяжку рану (ст. 24. Др. Пр.). Такі самі стягнення очікували того, хто вдарить іншого батогом, долонею чи зворотним боком меча або зазіхне на символ чоловічої гідності – бороду та вуса (ст. 67 Др. Пр.) [5, с. 544-546].

“Руській Правді” відомі злочини проти особистої свободи двох видів: продаж напівзалежної людини в рабство і позбавлення волі за надуманими обставинами. За них передбачалося покарання як за образу честі [2, с. 6].

Окрім того, “Руська Правда” іще розрізняла пограбування від розбійного нападу чи крадіжки. Без сумніву, ці кримінально-правові категорії об’єднані одним терміном – “тягьба”. Згідно з ст. 13 Староруського права (ст. 34 Др. Пр.) передбачалися штрафи за крадіж коней, зброї, одягу. Розвиток господарства феодалів призвів до відокремлення нормами “Руської Правди” таких об’єктів, як худоба, свійська птиця, сільськогосподарські продукти (ст. 36, 40 Ср. Пр.; ст. 42, 45 Др. Пр.). Встановлювалася відповідальність за крадіж чужого хліба на гумні або в ямі. Послідовно відстоюючи нетотожність права феодальної власності, “Руська Правда” навіть допустила можливість при певних умовах безкарно убивати злодія, якого захопили на дворі, в хаті або хліві (ст. 38 Ср. Пр.) [5, с. 212-213; 189-190; 393].

“Руська Правда” розрізняє підпал рухомих і нерухомих речей. У першому разі передбачений штраф у 3 гривні, а у другому – підпал будинку і присадибних будівель карався “потоком і пограбуванням”. Злочини проти шлюбу та моралі виникають у Київській Русі після прийняття християнства і містяться, в основному, в церковних статутах. До цієї категорії злочинів належали наступні: шлюб між родичами, двоєженство і чоловіка, і жінки, розлучення, неосвячене списком тощо. Ці злочини підлягали церковному суду та грошовому штрафу на користь церковної влади.

Викрадення нареченої, зґвалтування, підпал церковних будівель тощо, підлягали суду князя чи спільному суду князя і церкви. За таких обставин штраф розподілявся між церквою і світською (державною) владою [2, с. 6].

Особливо небезпечним злочином у Київській державі вважалося посягання на князівську владу, що виявилося насамперед у вигляді повстань. До винуватих застосовували досить суворі міри покарання, які накладалися князем. Порушення договорів сюзеренітету-васалітету, якщо їх припускалися васали, також вважалося тяжким злочином [2, с. 6].

Отже, поняття злочину у Х ст. розумілося у Київській Русі, як заподіяння фізичної, матеріальної та моральної шкоди особі або моральної шкоди ближнім (при скоєнні вбивства). Словами для позначення поняття злочину були “проказа”, “съкрешение”, “створить криво”. У Х ст. домінуючим підходом до поняття злочину був матеріальний.

У ХІ-ХІІІ ст. збільшилося коло об’єктів, посягання на які вважалося карним. Відповідно ускладнилося поняття злочину. У цей час злочин розглядалося як заподіяння фізичної, матеріальної або моральної шкоди особі, моральної шкоди сім’ї (при скоєні вбивства), порушення закону, посягання на духовну або державну (князівську) владу, порушення суспільного миру (спокою, норм співжиття, безпеки). У цей період поняття “сім’я” становило те коло осіб, яке визначене у “Правді Ярослава” та церковних уставах Володимира і Ярослава. Термінологічно злочин називався “образою” (для позначення порушення закону та нанесення шкоди), “гріхом”. Такі терміни, як “порушення миру”, відображали поняття замаху на князівську владу або суспільну безпеку. Значний вплив на розвиток формального моменту злочину мали законодавча діяльність князів, прийняття християнства [3, с. 101].

У руському кримінальному праві грошовий штраф на користь держави був провідною мірою покарання, який призначався за вчинення злочину проти особи або її майна (вбивство без корисної мети, членопошкодження, крадіжка тощо). Він передбачався за злочинні дії, які на думку законодавця, були менш тяжкими, ніж ті, за скоєння яких призначався “поток” і пограбування. Так, необережне вбивство вважалось менш небезпечним, ніж вбивство “в разбої”, підпал борті – ніж підпал двору, крадіжка птахів, особистих речей – ніж конокрадство. Отже, можна виділити таку рису руського кримінального штрафу, як його призначення за вчинення злочинів, які законодавець відносив до групи менш тяжких. Оскільки кримінальний штраф згідно з “Руською Правдою” застосовувався за вчинення злочинів як проти особи, так і її майна, то він мав усеохопний характер.

“Руська Правда” не знала смертної кари, хоча писемні джерела свідчать про її застосування. Ймовірно, страти людей, які виступали проти князя, були настільки звичайною справою, що законодавець не вважав за потрібне навіть згадувати про них [2, с. 6].

“Руська Правда” визнавала можливість кровної помсти. Проте в разі відсутності месників чи небажання родичів потерпілого мститися встановлювалася грошова компенсація. Чинити помсту дозволялося тільки за два види злочину: вбивство та завдання тяжких ран і сильних побоїв.

У другій половині ХІ століття Ярославичі змінили систему кровної помсти в інтересах привілейованих верств суспільства. З цього часу закон став захищати “княжого мужа” подвійною вірою (80 гривень). На 80 гривень можна було в той час придбати або 23 кобили, або 40 корів, або 400 баранів. Збільшувалося покарання за вбивство князівських холопів. Згодом Ярославичі взагалі відмінили кровну помсту.

Найсуворіше покарання в той час було “потік і пограбування” – передбачало вигнання злочинця з громади, перетворення членів його родини на рабів і конфіскацію належного йому майна. Застосовувалося за три види злочинів: убивство в розбої, підпал у будинку і присадибних будівель, конокрадство [2, с. 6].

Важливою рисою кримінального штрафу, який застосовувався у період існування Київської Русі, була наявність у ньому розмірів, що визначалися за різними ознаками. Зокрема, за тяжкістю злочину встановлювалися такі розміри штрафу як 40 та 80 гривень. Інші штрафи – за вбивство представників нижчих верств суспільства становили від 5 до 12 гривень [2, с. 6].

Михайло Грушевський відводить головне місце в системі кримінальних покарань “Руської Правди” помсті та грошовому штрафу. Визначаючи недоліки, притаманні останнім, а також маючи перед собою приклад візантійського права, що передбачало поширене застосування тілесних покарань, духовенство робило спроби реформувати слов’янську систему покарань шляхом уведення страти. Проте це суперечило інтересам громадськості та знижувало прибуток від “викупів”. Отже, страту було введено, але незабаром скасовано. Мала місце і друга спроба узаконити страту під час правління князя Ярослава, яка була нейтралізована [1, с. 67].

Існував ще такий вид штрафу як продаж (грошове стягнення, яке йшло в казну). Він бував трьох розмірів, залежно від виду злочину: тяжкі злочини – 12 гривень, інші – 3 гривні, малозначні – 60 куп [2, с. 6].

Урок та головщина – грошові стягнення яке отримували потерпілі від кривдників та сім’я чи родичі убитого. На думку вчених, розмір головщини становив одну віру.

В одному випадку Руська Правда дозволяла вершити самосуд. Проте він обмежувався цілою низкою умовностей. Злодія могли скарати на смерть лише тоді, коди його застануть і затримають на місці злочину. Однак, якщо “його спіймають і затримають до світанку, то вести на князівський двір. А коли уб’ють, а люди бачили злодія зв’язаним, то платити 12 гривень” [2, с. 6].

Отже, право ранньосередньовічної української держави – княжої Русі – мало достатньо диференційоване розуміння кримінального права, з розвиненим понятійним апаратом злочину, дізнання, покарання, штрафів тощо.

Література:

1. Бочарников Д.В. М. Грушевський про історію створення та кримінальне право “Руської Правди” // Право України. – 1996. – №11. – С. 65-70.

2. Захарченко П. Київська Русь: державний устрій, суспільний лад та основні риси права // Історія України. – 2002. – №7. – С. 4-6.

3. Кудїн С. Поняття злочину в кримінальному праві Київської Русі // Право України. – 2000. – №7. – С. 101-104.

4. Музиченко П. Історія держави і права України. – К. : Знання, 2000. – 662 с.

5. Правда Русская: в 2-х томах / Под. ред. Грекова Б.Д. – М.; Л. : Изд-во АН СССР, 1947. – Т.2. – 864 с.

6. Федоренко Т. Вплив християнського світогляду на правосвідомість та правову культуру Київської Русі (кінець Х – пер. трет. ХІІІ ст.) // Право України. – 2001. – №8. – С. 114-116.

 

Науковий керівник: кандидат історичних наук Шамара Сергій Олександрович