СОЦІАЛЬНІ ОРГАНІЗАЦІЇ І ІНСТИТУЦІЙ ТА ПРОЦЕС ЇХ БЮРОКРАТИЗАЦІЇ

Кожне стабільне суспільство формує відносно стійкі форми суспільного життя, які дають змогу створити міцну і стійку систему відносин між людьми у складному суспільному середовищі, сформувати соціальний порядок і стабільність, необхідні для задоволення об’єктивних потреб матеріального життя, соціальних благ та культурних цінностей. Таку роль виконують у суспільному житті соціальні організації і інституції. Термін «організація» – пізньолатинського походження. Семантично означає дію, завдяки якій певному предмету, явищу чи ситуації надається більш стрункий вигляд, внутрішня впорядкованість, узгодженість взаємодіючих частин або елементів.  А термін «інститут» походить від латинського «institutum», що означало встановлення, запровадження, звичай. «Institutio» або ж «institutiones» називався в давньоримський час підручник.

Поняття «соціальні інституції» або ж «соціальні інститути» виражає ідею упорядкування суспільного життя. До вивчення цього феномену соціологія вдавалася з часу становлення її як науки. Так, наприклад відомий англійський соціолог та філософ Герберт Спенсер (1820-1903) висловив в праці «Принципи социології» [5] думку про те, що соціальні інституції є основою соціуму і виникають внаслідок процесу диференціації суспільства. Еволюцію регулятивної системи суспільства він поєднував з розумінням соціальних інститутів. А французький соціолог Еміль Дюркгейм (1858-1917) в своїй праці «Соціологія и теорія пізнання» [3] пов’язував природу соціальних інститутів з визначенням суспільства як цілісності, тлумачив їх як «фабрики відтворення» соціальних відносин і зв’язків між людьми. Нині це поняття широко вживається у вітчизняній і зарубіжній літературах і вказує на такі суттєві ознаки соціальних інститутів:

- соціальні інститути є комплексом формальних і неформальних правил поведінки, принципів, культурних норм, які регулюють різні сфери діяльності індивідів у суспільстві (сферу економіки, політики, освіти) і обмежують вчинки людей відповідно до суспільних інтересів;
- соціальні інститути охоплюють певну сукупність людей та установ, які покликані розв’язувати важливі для розвитку суспільства завдання. Наприклад, інститут освіти реалізує свою діяльність щодо навчання, виховання, професійної підготовки через школи, університети та ін.

Проте суспільство, як соціальна реальність, упорядковано не тільки інституціонально, а й організаційно. Соціальна організація є певним способом спільної діяльності людей, за якої вона набуває форми впорядкованої, врегульованої, скоординованої, спрямованої на досягнення конкретних цілей взаємодії. Організація як процес налагодження та узгодження поведінки індивідів притаманна всім суспільним утворенням: за об’єднанням людей, закладам, установам, тощо. Навіть поверхневий погляд на людське суспільство дозволяє сказати, що більша частина соціальних груп існує у вигляді організацій. Чому ж організація служить найбільш ефективним засобом в діяльності соціальних груп? Сутність її ефекту полягає в тому, що люди, діючи спільними зусиллями, можуть зробити значно більше, ніж діючи поодинці. Результат спільної діяльності групи індивідів вищий, ніж сума результатів їх індивідуальних розрізнених зусиль. Проте щоб ця властивість проявлялася в повній мірі, організація повинна створювати дійсно оптимальні умови, які забезпечують спільні дії. А коли таких умов не створено, може статися, що кожен з учасників взагалі не зможе здійснити якусь корисну діяльність, для якої дана організація утворена. Таким чином соціальна організація – це соціальна група, орієнтована на досягнення взаємопов’язаних специфічних цілей і формування високо формалізованих структур.

В повсякденній практиці ми часто використовуємо поняття «організація», причому вкладаємо в нього найрізноманітніший зміст. Російський дослідник А. І. Пригожин дає три найпоширеніших визначення терміну «організація»:

1. Організація означає якусь діяльність по виробленню нових норм, налагодженню стійких зв’язків, та також по координації зусиль окремих членів соціальної групи. Ця діяльність краще всього характеризується словами «організовування».

2. Організація часто розуміється як атрибут якогось об’єкту, його властивість мати впорядковану структуру. Це означає, що соціальний об’єкт має деяку внутрішню будову і складається з частин, певним чином пов’язаних.

3. Під організацією розуміють штучно створену соціальну групу інституціонального характеру, яка виконує певну суспільну функцію. Ці три значення поняття «організація» тісно пов’язані між собою [4, с. 39-41].

Що ж стосується фактичного порядку – то його можна визначити як структуру поведінки. Вона значно відрізняється від нормативної структури перш за все тим, що в ній на перший план виступають особистісні якості учасників, і їх взаємні оцінки цих якостей. В цілому структура поведінки – це система відносин між людьми, які знаходяться в рамках нормативної структури, але в той же час яка відхиляється від нормативної структури в певних межах, обумовлених особистими почуттями, уподобаннями, симпатіями і інтересами. Таким чином соціальна структура включає в себе сукупність взаємопов’язаних ролей, а також впорядкування взаємовідношень між членами організації, в першу чергу – влади і підлеглості. Ці відношення змінюються в результаті обміну ресурсами і в результаті зміни характеру їх використання. Саме останній в зміні являється найважливішим резервом розвитку організації, який включає в себе перш за все новації в області поділу праці, мотивації учасників організаційного процесу, нові форми соціального контролю і обґрунтування управлінських рішень. Основним критерієм структурування соціальних організацій є ступінь формалізації існуючих у них відносин. З урахуванням його розрізняють формальні і неформальні організації.

Формальною соціальною структурою прийнято вважати таку структуру, в якій соціальні позиції і взаємозв’язки між ними чітко спеціалізовані і визначені незалежно від особистісних характеристик членів організації, що займають ці позиції. Так, наприклад існують соціальні позиції директора, його замісників, начальників відділів і рядових виконавців. Директор може бути діловим та енергійним, таким, що повністю відповідає займаній посаді, а може бути й пасивним і некомпетентним – але все-одно формально він залишається директором. Взаємозв’язки між позиціями формальної структури засновані на жорстких правилах, регламентах, положеннях і закріплені в офіційних в офіційних документах. Отже, формальні організації будують соціальні відносини на підставі регламентації зв’язків, статусів та норм. Неформальні організації ґрунтуються на товариських взаєминах та особистому виборі зв’язків учасників і характеризуються соціальною самостійністю.

Всі організації мають штучну, створену людьми атмосферу і правила. Крім того, вона завжди прагне до ускладнення своєї структури і технології. Ці дві обставини роблять неможливим завдання ефективного контролю і координації дій членів організації на неформальному рівні або на рівні самоуправління. Членами організації є сукупність індивідів, кожен з яких повинен володіти певним набором якостей і навиків, які б дозволяли йому займати певну позицію в соціальній структурі організації і грати відповідну роль. Всі разом члени організації являють собою персонал, який взаємодіє один з одним в відповідності з нормативною і поведінковою структурою. Володіючи різними здібностями і потенціалом, учасники організації повинні заповнити всі без виключення комірки соціальної структури, тобто соціальні позиції в організації. Для управління членами організації кожна більш чи менш розвинута організація повинна мати в своєму розпорядженні орган, основним видом діяльності якого служить виконання деякої сукупності функцій, направлених на забезпечення учасників організації цілями, координацію їхніх зусиль.

М. Вебер вважав, що бюрократія є найкращою адміністративною формою для раціонального досягнення організаційних завдань. Переваги бюрократії найпомітніші, якщо їй під час виконання службових обов’язків вдається виключити особисті, ірраціональні та емоційні елементи. Головний її недолік полягає у відсутності гнучкості, шаблонності: Виходячи з всього досвіду, можна сказати, що чисто бюрократичне, тобто бюрократично-монократичне управління справами в чисто технічному відношення наближається до найбільш досконалої праці в смислі точності, постійності, дисципліни, підтягнутості і надійності, інтенсивності і екстенсивності праці, в його формально універсальній застосовності до любих завдань. В усіх цих смислах воно являється самою раціональною формою влади» [2, с. 72].

На думку Макса Вебера бюрократія являє собою кар’єрну структуру, в якій просування відбувається або згідно до заслуг, або по старшинству, незалежно від суджень начальника. Діяльність представників бюрократії базується на строгій службовій дисципліні і підлягає контролю. Визначивши специфічні властивості бюрократії вчений розробив таким чином ідеальний тип управління організації. Бюрократія в такому ідеальному вигляді являє собою найбільш ефективну машину управління, засновану на строгій раціоналізації. Її характеризує відповідальність за кожну ділянку роботи, координація в вирішенні завдань, оптимальна дія безособових правил, чітка ієрархічна залежність. Але такого ідеального положення не існує в реальності, навіть більше того – бюрократія призначена для досягнення цілей організації, на ділі часто відходить від них і починає не тільки працювати вхолосту, але й гальмує всі прогресивні процеси. Вона доводить формалізацію діяльності до абсурду, відгороджуючись формальними правилами і нормами від реальності. Постійна опора на правила керівництва до дії призводить до того, що вони стають всезагальними і остаточними, а їх дотримання – основною задачею і результатом, замість того, щоби заставити ці правила і норми працювати на результат. А вищим наслідком бюрократизації є кастовість, замкнутість бюрократів, зверхність їх над іншими людьми, спроба показати, що вони знають таємні пружини управлінського механізму. На ці ж небезпеки бюрократичного правління вказував і П. Бурдьє в своїй праці «Дух держави: генезис і структура бюрократичного поля» [1].

Отже, можемо зробити висновок про те, що М. Вебер не враховував процеси формування державного капіталу і монополізація цього капіталу державною знаттю, яка приймала участь в його виробництві. Тому незважаючи на закладену в бюрократії небезпеку втрати компетенції і «обюрокрачування» діяльності в сфері управління, така форма управління в теперішній час являється єдиною працездатною і прийнятною, а тому одним із основних завдань сучасного управління є зміна ролі бюрократії в діяльності організації в відповідності з принципами, розробленими М. Вебером.

Шлях до досягнення даної цілі більшість дослідників бачить в зміні установок представників бюрократії, у встановлення зв’язку їх благополуччя і кар’єри з кінцевим результатом діяльності певної організації.

Література:

1. Бурдье Пьер. Дух государства: генезис и структура бюрократического поля. Поэтика и политика. Альманах Российско-французского центра социологии и философии. – Москва: Институт экспериментальной социологии; СПб.: Алетейя, 1999. – С. 125-166.

2. Вебер Макс. Типы господства. Журнал «Социологические исследования», 1988, №5.

3. Дюркгейм Эмиль. Социология и теория познания; Хрестоматия по истории психологии. – М., 1980. – С. 212-236.

4. Пригожин А.И. Социология организаций. – М., 1980. – 296 c.

5. Спенсер Герберт. Принципы социологии. Классики мирового религиоведения : [Антология] / отв. ред. Л.С. Чибисенков . – М.: Канон +, 1998. – 432 с.