ОСНОВНІ ШЛЯХИ ПОЛІПШЕННЯ ВЗАЄМОВІДНОСИН АГРАРНОГО СЕКТОРУ З ДЕРЖАВНИМ БУДЖЕТОМ

Функціонування сільського господарства України неможливе без виваженої державної бюджетної підтримки, яка має забезпечувати безперервність сільськогосподарського виробництва, розробку та реалізацію виробничих і соціальних програм, спрямованих на збільшення обсягів виробництва й поліпшення життя аграріїв.

Специфіка державної підтримки сільського господарства випливає з особливостей галузі матеріального виробництва. На відміну від інших галузей сектору економіки держави головним засобом виробництва у сільському господарстві є земля, особливість якої - її обмеженість, незамінність. У цій галузі результати виробництва багато в чому залежать від якості землі, її родючості, місцезнаходження. Особливо важливого значення набуває земельний фактор при розміщенні сільськогосподарського виробництва на території держави, області, району та визначенні спеціалізації виробництва.

У сільському господарстві економічний процес відтворення незмінно пов'язаний з природним, який характеризується нестабільними кліматичними умовами [1]. Сільгоспвиробник ніколи напевно не знає, чи буде економічно ефективним наступний рік. Занадто холодна зима, або посушливе літо - завжди може спричинити збитки сільському господарству. Тому одну з найважливіших ролей відіграють природні фактори. Засобами виробництва тут виступають живі організми - тварини й рослини, які розвиваються на основі природно-біологічних законів. Це означає, що для того, щоб впливати на економічне зростання, не можна не враховувати біологічну закономірність розвитку природи.

Сільському господарству притаманна сезонність виробництва, період якого не збігається з робочим періодом. Відомо, що робочим періодом називається той час, протягом якого продукт піддається дії праці; періодом виробництва - той час, протягом якого продукт знаходиться у виробництві, включаючи період, коли він піддається дії праці [2].

Незбіг робочого періоду з часом виробництва продукції призводить до того, що кінцеві результати визначаються значно пізніше, ніж закінчення трудового процесу. Така особливість не може не позначитися на формуванні фонду оплати праці аграріїв, він формується з двох частин: основної та змінної. Зазвичай в інших галузях виробництва перша частина гарантує винагороду за працю залежно від її кількості та якості в розмірі, необхідному для відтворення робочої сили, виходячи із прожиткового мінімуму, а друга - виплачується у вигляді різних доплат і премій. Але щодо сільського господарства, то існують певні особливості: витрати у виробника сільськогосподарської продукції виникають протягом усього року, починаючи з підготовки землі навесні, а доходи у вигляді продукції свого виробництва - лише восени. Таким чином, на думку автора, незбіг у системі видатків та доходів виробника сільськогосподарської продукції спричиняють не лише незручності для нього, а й впливають на його фінансовий стан.

Усі перелічені вище фактори, що визначають специфіку галузі сільського господарства, постійно впливатимуть на економічний механізм сільського господарства, незалежно від рівня розвитку держави та її політичних уподобань.

Динаміка розвитку сільського господарства пов'язана з макроекономічною ситуацією та міжгалузевими пропорціями. Їхня оптимізація, на думку більшості науковців-аграріїв (Огородник С., Саблук П., Пайкова В., Юрій С.), є важливішим фактором стійкого розвитку агропромислового комплексу.

Кризовий стан сільського господарства має затяжний характер. На думку академіка П. Т. Саблука та інших авторитетних науковців (поділяємо їхню точку зору), причини такого положення в недооцінці нашою державою ролі та місця сільського господарства в економіці держави.

Основним гальмом у розвитку, а скоріше формою прояву глибокого кризового стану, сільського господарства є проблема диспаритету цін на сільськогосподарську продукцію та продукцію промислових підприємств.

Таким чином, найважливіша функція сучасної української держави - створення стійкої системи продовольчої безпеки на основі формування фонду сільськогосподарської продукції, сировини й продуктів, їх достатніх резервів для державних потреб, стабілізаційних продовольчих фондів і збалансування попиту та пропозиції.

За оцінкою Продовольчої та сільськогосподарської організації ООН (ФАО) порогом продовольчої безпеки є 20 % імпорту порівняно із загальним обсягом потреби в продовольчих товарах. Водночас в Україні за 1999-2005 роки майже в два рази скоротилося виробництво сільськогосподарської продукції та збільшився її імпорт. У зв'язку з цими змінами можлива втрата по багатьох позиціях продовольчої безпеки держави. Зростання імпорту м'яса та молочних продуктів призвели до того, що частка імпорту м'яса і м'ясопродуктів у загальному обсязі (без птиці) збільшилася за останнє десятиріччя від 11 до 39 [3]. Отже, можна зробити висновок щодо надмірного обсягу імпорту, його негативного впливу на продовольчу безпеку держави та на відтворювальні можливості окремих галузей.

Основними контрагентами стали держави далекого зарубіжжя та держави Європейського Союзу. Водночас відбувається дезінтеграція єдиного ринку на пострадянському просторі й орієнтація більшості країн СНД також на імпорт продовольчих продуктів із країн далекого зарубіжжя. В Україну із країн СНД надходить лише 25 % імпорту, а 75 % - із країн далекого зарубіжжя.

Розвиток сільського господарства має бути спрямований на збільшення виробництва власної продукції з мінімальними витратами, в тому числі природних ресурсів. Але сільське господарство не може ефективно працювати в ринковій економіці без державної підтримки. Найважливішою ланкою АПК є сільське господарство, консервативне та нееластичне, що менше ніж інші галузі пристосовується до змінних економічних і технологічних умов, через що воно не може швидко відреагувати на умови та потреби ринку.

Важливим аспектом у питанні розвитку сільського господарства є те, на думку автора, що підвищення й зниження попиту на сільськогосподарську продукцію є звичайним явищем на ринку. Але особливості сільськогосподарського виробництва не дають можливості швидко відреагувати та збільшити, або навпаки, скоротити випуск продукції. Неможливо, наприклад, зменшити або збільшити виробництво сільськогосподарських культур, якщо вже проведені посівні роботи, не можна суттєво розширити площу оброблених земель навіть за умови збільшення інвестицій. Це пов'язано з природною обмеженістю сільськогосподарських угідь. Щоб закласти сад, необхідно більше п'яти років, виноградники - не менше трьох років. Неможливо також суттєво збільшити виробництво молока та м'яса без підвищення продуктивності поголів'я худоби, або без його збільшення, яке пов'язане з досить тривалим періодом вирощування худоби. Щоб виростити високопродуктивне стадо для виробництва молока, потрібно близько трьох - п'яти років.

Сільське господарство - капіталомістка галузь, при цьому окупність інвестицій розтягнута у часі; вкладені в неї капітали дають віддачу в основному з третього або четвертого року, що стримує вкладення коштів у сільське господарство. Для пом'якшення впливу цього фактора, в усіх розвинутих країнах земельні угіддя незалежно від форми власності розглядають як загальнонаціональне надбання й кошти на їхнє збереження виділяються з бюджету. Крім того, держава бере на себе значну частину видатків, пов'язану з формуванням соціальної інфраструктури села, розвитком сільських територій. До того ж сільське господарство менш ефективне порівняно з іншими галузями економіки.

У сільському господарстві має місце також швидка амортизація виробничих фондів через використання їх у несприятливих умовах (робота на відкритому просторі, з хімічними препаратами, мінеральними добривами).

Сільськогосподарське виробництво пов'язане з біологічними та природними процесами, на які людина не може впливати; знаходиться в прямій залежності від природно-кліматичних факторів з яскраво вираженим сезонним, циклічним характером виробництва, що не має достатнього рівня доходів. Тому нині - це найбільш відстала галузь порівняно з іншими галузями економіки.

Викладене вище підводить нас до того, що в нинішній економічній ситуації вітчизняні сільськогосподарські товаровиробники не можуть самостійно поліпшити ситуацію в галузі. Важелі фінансового й економічного оздоровлення сільськогосподарського виробництва знаходяться в руках держави.

Між тим сільське господарство є найважливішою частиною економіки України, де виробляється життєво необхідна для суспільства продукція та зосереджений величезний потенціал. Тут зайнято понад 30% працюючих у галузі матеріального виробництва, задіяна п'ята частина виробничих фондів і створюється близько третини валового національного доходу. Розвиток сільського господарства визначає стан господарського потенціалу, рівень продовольчої безпеки й соціально-економічний стан суспільства.

Високий рівень розвитку сільського господарства, його платоспроможність, можливість і необхідність придбання матеріально-технічних ресурсів (техніки, запчастин, засобів хімізації, енергоресурсів), що є продукцією десятків галузей, визначає стійкий розвиток усього народногосподарського комплексу. Вкладення коштів у сільське господарство може викликати збільшення попиту на продукцію в інших, пов'язаних з ним галузях.

Потрібно враховувати, що підтримка сільськогосподарських товаровиробників, незважаючи на додаткові видатки держави, створює умови для зростання виробництва, сприяє розвитку інфраструктури, знижує безробіття та в цілому укріплює соціальну стабільність. Державна підтримка сільських товаровиробників є одночасно й засобом підтримки доходів і рівня життя населення, значна частина якого проживає в сільській місцевості, й так чи інакше пов'язана з сільськогосподарським виробництвом. На такі видатки йдуть практично всі держави.

Отже, недосконала правова база в частині функціонування державної підтримки сільського господарства поряд із зменшенням обсягів фінансування знижує реальний вплив державної підтримки на розвиток цієї галузі через несвоєчасне її одержання, нестабільність і часту залежність від суб'єктивних рішень, що приймаються апаратом управління країни, а також неефективне та нецільове використання коштів.

У зв'язку з цим необхідно розробити нормативно-правові документи, що стосуються державної підтримки сільського господарства, з чітким визначенням поняття «державна підтримка», її мети, завдань, форм, напрямів і механізмів.

Варто переглянути існуюче аграрне законодавство, усунувши в ньому невизначеність, забезпечити сталість законів і контроль за їх виконанням. Повинна бути відрегульована система підготовки й прийняття законопроектів, тому що повільне проходження останніх через законодавчі органи держави спричиняє неефективність державної підтримки через її запізнення. Саме тому вчасна, стабільна та ефективна державна підтримка є запорукою економічного зростання сільськогосподарських підприємств, розвитку інфраструктури сільськогосподарського ринку і підвищення рівня добробуту на селі.

Одна з найбільших стратегічних помилок держави в тому, що донині не створена ефективна фінансова система, й потерпає від цього передусім сільське господарство як найслабший суб'єкт фінансової системи.

Суттєві негативні явища і тенденції призвели до: нераціонального використання земель сільськогосподарського призначення; критичного ступеня зношення основних виробничих фондів у сільськогосподарських підприємствах; недостатнього фінансування потреб сільськогосподарського виробництва; наявності диспаритету між цінами на сільськогосподарську продукцію й цінами на матеріальні ресурси, що споживаються у сільському господарстві; нестабільності зростання виробництва сільськогосподарської продукції, часткової реалізації потенційних можливостей сільськогосподарського виробництва. Як наслідок, значно менше ніж у розвинутих країнах світу, виробляється продукції рослинництва і тваринництва, зокрема низьким залишається рівень забезпечення м'ясом.

Нині ведеться полеміка стосовно питання, за яким принципом повинні виділятися бюджетні кошти: всім сільськогосподарським товаровиробникам чи тільки ефективно працюючим. Багато науковців схиляються до другого варіанта виділення коштів.

Державна підтримка сільського господарства, на відміну від державної координації ринкового механізму в аграрній сфері, через специфіку сільськогосподарського виробництва є найбільш стабільною підсистемою державного регулювання. Вона існувала за умов адміністративно-планової економіки, представлена практично в усіх зарубіжних державах з розвинутою ринковою економікою. Її форми та методи розвиватимуться й надалі паралельно зі зміною всього комплексу економічних відносин в аграрній сфері. Але, як показує досвід розвинених країн Заходу, інтенсивність її досягнувши визначеного рівня не повинна суттєво знижуватися. Разом із тим форми й методи державної підтримки сільського господарства мають змінюватися відповідно до трансформації аграрної політики.

Література:

1. Олійник Д.С. Фінансова підтримка сільськогосподарського виробництва у зарубіжних країнах / Д.С. Олійник // Фінанси України. – 2002. № 6. – С. 72-79.

2. Основи економічної теорії: підручник; у 2 кн., кн. 1 / за ред. Ю.В. Ніколенка. – 2-ге вид., перероб. і доп. – К.: Либідь, 2001. – 272с.

3. Синчак В.П. Дотування сільськогосподарських товаровиробників через податок на додану вартість / В.П. Синчак // Економіка АПК. – 2005. № 5. – С.21-25.