СТИЛЬОВИЙ ПІДХІД ДО УСВІДОМЛЕННЯ ЯВИЩ МУЗИЧНОГО МИСТЕЦТВА

Соціальні зміни, що здійснюються у нашій державі, потребують невідкладного формування інтелектуального та культурного потенціалу нації як найвищої культурної цінності і забезпечення можливостей постійного духовного самовдосконалення кожної особистості. В цих умовах зростає роль мистецтва, у якому втілений унікальний статус духовності людства.

Визнаним засобом формування духовності виступає музика, де узагальнений багатовіковий досвід звукового спілкування та морально-емоційного ставлення людини до оточуючої дійсності. Діапазон пізнання життя, що відкривається через цей вид мистецтва величезний. Музика допомагає особистості не тільки глибше пізнати себе, власний внутрішній світ, а й навколишнє суспільне й матеріальне середовище. Якщо змістовність духовної культури становлять естетичні, моральні та світоглядні цінності суспільства, то даний вид мистецтва представляє собою інтонаційний спосіб вираження цих цінностей. Створюючи хвилюючий образ дійсності й людини, музика стає незамінним засобом актуалізації та творчого збагачення естетичного досвіду людської цивілізації.

Завдяки бурхливому розвиткові різноманітних технічних засобів запису та відтворення, цей вид мистецтва став нині одним із найбільш поширених і доступних. Проте, багатство втілених у музиці образів, що консолідує у собі великі виховні можливості, для непідготовленого слухача, здатного лише до пасивного, комітатного (фонового) «споживання» інтонаційно-звукових зразків, залишаються не зрозумілими і в повній мірі не пізнаними. Такий стан справ загрожує небезпекою збайдужіння підростаючих поколінь до світових шедеврів музичної культури. Тому одним із напрямків вирішення проблеми залучення слухачів до музично-культурної спадщини та адекватного й цілісного її пізнання є використання можливостей стильового підходу до усвідомлення явищ музичного мистецтва.

Визначена проблема особливо важлива у сфері естетичного виховання підростаючого покоління, оскільки найпопулярнішою сферою інтересів сучасних школярів та молоді, за дослідженнями вчених, виступає музика. Проте, не зважаючи на усю багатоманітність змісту і видів даного виду мистецтва, більшість сучасних школярів захоплюється переважно її розважальними жанрами. Внаслідок цього виховна функція найкращих зразків академічної, так званої серйозної музики, зокрема інструментальної, залишається практично не реалізованою. Тому відкрити для дітей усе багатство музичного мистецтва, виховати їх на найкращих зразках вітчизняної і світової музичної культури – нагальне завдання сучасних закладів культури і освіти.

Слід зазначити, що проблема стильового підходу в усвідомленні явищ музичного мистецтва не нова у музичній педагогіці. Ідея пізнання сутності музичних явищ крізь призму феномену стилю ґрунтується на теоріях родоначальників стилезнавства (Б.Асаф’єв, М.Михайлов, Б. Яворський), котрі визначають стиль як вияв специфіки музичного мислення, а вивчення принципів організації творчого мислення композитора вважають ключем до осягнення змісту музичного твору.

Усвідомлення необхідності пізнання музичних явищ на засадах стильового підходу розглядаються у роботах О.Катрич, В.Москаленка, О.Сокола. В них підкреслюється взаємозв’язок композиторського та виконавського стилю, наголошується на значущості виконавської діяльності як способу об’єктивації музичного стилю. Проблема реалізації художньо-пізнавальних властивостей стилю, де досліджуються питання виконавського стилю, розглядається у роботах В.Антонюк, В.Буцяк, Є. Йоркіної, О.Щербініної та ін.

Проте в галузі музично-педагогічної освіти дослідницький пошук вчених щодо розвитку музично-стильового досвіду школярів та стильового аналізу твору як засобу естетичного виховання представлений лише окремими працями (М. Красильникова, О. Критська, Л. Школяр, О. Рябініна).

Незважаючи на глибину й теоретичну фундаментальність вивчення феномену стилю, визнання його пріоритетності у розумінні явищ музичного мистецтва, до цього часу немає спеціальних досліджень, які б розкривали механізми усвідомлення стильових явищ слухачами. Тому суперечність між необхідністю та браком ефективних способів розвитку музично-стильових відчуттів школярів у системі навчально-виховного процесу музичної школи визначила мету даної статті.

У науковій літературі стиль розглядається як «генотип» культури [1], «цілісна модель світосприйняття» [2], «особистість, що виражається у музичних звуках» [4].

Будь-який стиль, включаючи і композиторський, є поєднанням органічно взаємопов’язаних взаємодіючих елементів, які створюють у сукупності цілісну, відносно стійку систему. Складові елементи цієї систем належать до сфери змістовної форми. Об’єктивну основу усвідомлення стильової спільності між різними за змістом творами при безпосередньому слуховому сприйнятті, складає система засобів виразності, що утілюють ці твори, тобто форма у широкому розумінні слова, за якою криється ідейно-естетична, тематична, жанрова спільність.

Природа будь-якого стилю як відносно стійкої цілісної системи елементів (стильових ознак), визначається їхньою сутністю і функцією, ступенем значущості й активності у даній системі та характером взаємозв’язків. Тому найважливішим завданням є з’ясування саме стильових ознак як реальних, конкретних елементів стилю, що сприяють усвідомленню школярами явищ музичного мистецтва. Ці ознаки, котрі виникають шляхом слухового сприйняття, є об’єктивною основою утворення уявлень про єдність стильової системи.

Стильові ознаки – це музично-виразні засоби, які конкретизовані у контексті певної стильової системи і підпорядковані її нормам. Поняття стильових ознак пов’язане з уявленням про стиль як цілісною стійкою системою, з котрою вони асоціюються й усередині якої знаходяться між собою в конкретній функціональній взаємодії, тобто утворюють чітку структуру. Спочатку виділяються основні, найбільш глибокі ознаки, які складають основу вищого, епохально-історичного стильового рівня. Потім, у межах кожного з них, виділяються нижчі окремі ознаки, які відповідають вужчим рівням і визначають послідовні етапи історичного розвитку даної ознаки. Після цього йдуть ознаки, що займають, порівняно з першими, підпорядковане місце.

До ознак максимально глибинних історико-стильових шарів слід віднести, в першу чергу, систему логічної організації музично-звукового матеріалу, що охоплює собою усе різноманіття тих часткових систем, що виникали впродовж багатовікового історичного розвитку музичного мистецтва. Зокрема, від первісних доладових періодів, через системи, засновані на ладовому тяжінні, зокрема мажоромінорі, і аж до систем, що заперечують ладовий принцип тяжіння та використовують принципи додекафонії, атональності, серійності тощо. Порівняння таких систем носить при цьому не абсолютний, а відносний характер, оскільки перехід від одного порядку звукоорганізації до іншого в історії музичної культури завжди здійснюється поступово. Виникнення нової системи не означав повної відміни колишньої. Остання або продовжувала ще деякий час співіснувати разом з новою, або вона взагалі не зникала, співіснуючи не тільки паралельно, але й по-своєму розвиваючись.

Другою глибинною ознакою слід вважати побудову або фактуру, яка вважається показником цілого епохально-стильового нашарування. Це принцип викладу музично-звукового матеріалу у вертикальній проекції. Вона охоплює і монодію (одноголосся), і різні історично існуючі форми багатоголосся – лінійне (засноване на русі паралельними інтервалами), гетерофонне, підголоскове, імітаційне, гомофонно-гармонічне, гармонічно-поліфонічне.

Третьою, такою ж широкою і загальною ознакою виступають принципи розвитку музичного матеріалу, що включають у себе і закономірності його формоутворення. Вони передбачають собою увесь комплекс прийомів, за допомогою яких здійснюється розгортання музики в горизонтальній проекції, тобто у часі. Ця ознака також передбачає значне різноманіття часткових її проявів, розпочинаючи від точної або варіювальної повторності початкового висотно-ритмічного тематичного ядра аж до утворення складних композиційних схем. При цьому, кожна з перерахованих стильових ознак реально існує лише у сукупності з іншими ознаками, у спільній функціональній взаємодії.

Виділені стильові ознаки характеризують лише найбільш істотні особливості значних історичних етапів розвитку музичного мислення. Їхня подальша конкретизація (індивідуалізація) відображає послідовні щаблі еволюції музичного мислення і поступово звужує стильові рівні, що займають, у порівнянні із зазначеними вище властивостями, підпорядковане місце. Конкретна форма їхнього вираження набуває важливого індивідуалізуючого значення.

Особливе місце серед таких стильових ознак займає мелодико-тематичний елемент. Він є складним комплексним засобом, котрий об’єднує у собі висотний і часовий (ритмічний), а також ладовий та формоутворюючий (синтаксичний) чинники. Цей відносно самостійний стильовий елемент передбачає взаємозв’язок зазначених компонентів і характер вираження кожного з них окремо.

Так, мелодично-тематичний елемент, котрий, з одного боку, належить до провідних за своєю значимістю стильових ознак, разом з тим, відноситься і до найважливіших індивідуалізуючих стильових елементів, якому притаманний високий рівень вираження творчо активного, новаторського начала.

Особливе місце у визначенні стильових ознак займає ритмічне начало, беззаперечне значення якого виявляється у якості стильових ознак індивідуального стилю. У певних стильових системах деяких сучасних авторів ритмічне начало відіграє виключно провідну роль, іноді навіть виступаючи як основна загальна стильова ознака.

Говорячи про ритм, необхідно згадати і про значення метру, котре теж утворює собою особливу самостійну стильову ознаку. Метр тут розглядається як чисто музична закономірність, незалежна від старовинного поетичного ритмометру. Він виник на порівняно пізнішій історичній стадії і знайшов своє первинне вираження у мензуральній системі та відповідному порядку нотації XIII-XIV століття.

До відносно підпорядкованих ознак потрібно віднести артикуляцію, динаміку і тембр. Слід зазначити, що останні дві ознаки тісно пов’язані між собою, перш за все, фізичними й акустичними передумовами. Саме через тембр – регістр – динаміку здійснюється реалізація звучання музичного твору, що утворюється рештою виразних засобів. Варто також зауважити, що виразна функція тембрового начала, котра від епохи романтизму почала значно зростати, досягла колосальної активності у XXI столітті. Адже у сучасній музиці, заснованій на принципі сонорності, на перший план висувається саме темброве начало, підпорядкувавши собі навіть мелодико-тематичне.

У числі стильових ознак необхідно назвати також і категорію жанру, що передбачає собою власну самобутню специфіку. Під трактуванням жанру М.Михайлов розуміє «Типове втілення тих чи інших розділів форми твору, котрі підпорядковані традиціям, які склалися історично у цьому жанрі, і знайшли своє відображення як в стилях групових, так і в індивідуальних» [3, с. 142].

До стильових ознак, що охоплюють собою буквально усі музичні засоби як по вертикалі, так і по горизонталі, належать також і типові закономірності «зачинів» та завершень музичних творів. Їхня природа виконує одночасно як інтонаційно-семантичну, так і психологічну функцію у плані установки слухача на сприйняття, автоматично викликаючи з його боку певну реакцію («музика почалася» або, навпаки, «закінчилася»). Виконуючи так звану комунікативну функцію, названі прийоми досить різноманітні не тільки в окремих стилях, але і в більш вузькій площині одиничних творів та у творчості певного композитора. Вони залежать від інтонаційно-образного замислу конкретних зразків, а також від жанрового фактору.

Максимально широке, навіть універсальне значення як стильова ознака, котра властива абсолютно будь-якому стилю, мають кадансові формули, ті, що завершують твір. Безкінечно змінюючи свою конкретну суть, вони виступають у якості необхідного, атрибутивного елементу будь-якого стилю.

До цього ж кола жанрово-стильових ознак долучаються і оркестрові постлюдії вокальних номерів опер, котрі зазвичай виступають разом із останніми, завершальними звуками творів.

До часткових жанрово-стильових ознак в інструментальній музиці XIX-XXI століть належить також введення окремих епізодів для соло інструментів, котрі різко виділяються своєю більш насиченою звучністю серед контексту, що їх оточує. Їхня поява співпадає, як правило, із драматургічними вузловими моментами творів і фактично утворює собою абсолютно нове явище. Вперше цей прийом зустрічається у Л.Бетховена у перших частинах 17-ої сонати і 5-ої симфонії (соло гобоя на початку репризи), в IX симфонії (речитатив басів у фіналі). У романтизмі цей прийом був широко використаний Ф.Лістом у його патетичних інструментальних речитативах. У симфоніях Д. Шостаковича речитативні інструментальні соло перетворюються на широко розгорнені лірико-філософські монологи, що виконують функцію експозиції ідейних концепцій, які наочно демонструють, по суті, діалектичний закон перетворення кількості в принципово нову якість, де зазначена стильова ознака епізоду (соло духового інструменту) набуває нового драматургічного смислу

Таким чином, розглянуте нами умовне виділення стильових ознак як конкретних елементів стилю, котрі утворюють собою чітку структуру і знаходяться у функціональній взаємодії, відкриває можливість цілеспрямованого педагогічного керування процесом усвідомленого пізнання школярами явищ музичного мистецтва та ціннісного підходу до їхнього осмисленого сприймання.

Література:

1. Борев Ю. Эстетика / Ю.Борєв. – М.: Политиздат, 1981.– 399 с.

2. Медушевский В. Музыкальный стиль как семиотический объект / В.Медушевский // Советская музыка. – 1979. – №3. – С. 30-39.

3. Михайлов М. Этюды о стиле в музыке / М. Михайлов. – Л.: Музыка, 1990. – 288 с.

4. Назайкинский Е. Стиль как предмет теории музыки / Е.Назайкинский //Сб. научных трудов Моск. гос. консерватории. – М.: МГК, 1987. – С. 175-185.