Занепад інвентарного оснащення селянських господарств за період війни та революції, який тривав і на початку 1920-х рр. створив несприятливі обставини для підвищення виробничої культури, а отже і продуктивності сільського господарства. З економічної точки зору країні потрібно було передусім подолати кризу в сільському господарстві, відбудувати його, а для цього необхідно було здійснити комплекс заходів з реконструкції матеріально-технічної бази селянських господарств.

Метою статті є розкриття особливостей політики радянського керівництва відносно забезпечення реманентом колективних господарств в період непу.

У свій час до порушеної нами проблеми зверталися М. Гуревич, В. Данілов, В. Калініченко [1]. Водночас сучасні можливості дослідників у доступі до джерел дозволяють висвітлити раніше маловідомі сюжети проблеми.

Не зважаючи на те, що хоч партійно-радянське керівництво України в період непу, принаймні на словах ще визнавало, що головним виробником продуктів сільського господарства є індивідуальне селянське господарство, Наркомзем дотримувався заснованої на ідеологічних засадах заохочувальної політики по відношенню до сільськогосподарських колективів, вважаючи саме їх “раціональною формою допомоги незаможному селянству”, не кажучи вже про те, їм водночас відводилась роль “опорних пунктів ідеологічної боротьби з індивідуалістичною стихією села” [2, с.7]. Прагнення селянської бідноти до об’єднання з метою прискорення розвитку свого господарства було омріяною метою партійно-державного апарату. Радянські працівники виходили при цьому із директивних положень В. Леніна, який постійно підкреслював, що “лише коли практично, на досвіді, близькому для селянства, буде доведено, що перехід до товариського, артільного хліборобства конче потрібний і можливий, лише тоді ми можемо сказати, що в такій великій селянській країні, як Росія, на шляху соціялістичного хліборобства зроблено великий крок” [3, с.28]. В даному контексті саме високопродуктивному інвентарю та особливо складним сільськогосподарським машинам відводилась роль потужного чинника, який спонукатиме селянство до входження у колективні господарства.

У руках “куркулів” машина вважалася знаряддям експлуатації, тоді як у руках держави машина “прирівнювала селян до робітників фабрик та заводів”. Чим більш складною, високопродуктивною була машина – тим більше без реманентних, батраків та середняків вона могла, на думку радянської влади, організувати навколо себе для спільної виробничої праці. “Машина внесе в село нову форму життя”, такою була думка переважаючої більшості партійно-радянського керівництва України [4, с.546]. Це вело до того, що індивідуальні селянські господарства, які становили переважаючу категорію споживача сільгосптехніки по числу угод та сумі продаж, але по відношенню до площі землекористування найбільш інтенсивно відбувалося оснащення сільгосптехнікою різних форм колективного господарювання, завдяки чому уже у 1923 р. 10% з сум продажів припадало на 0,8 % населення, що користувалися площею в 1,17% загальної земельної площі України [5, с.15].

Не зважаючи на те, що першочергове забезпечення сільгоспреманентом саме колективних господарств – тсозів, колгоспів, комун – було пріоритетом для радянської держави, на сторінках спеціальних та періодичних видань постійно наголошувалося на низькому рівні технічного оснащення колективних господарств, наголошувалося на подальшій потребі першочергового направлення саме в цей сектор сільського господарства більшої частини державних кредитів. Це було у загальному руслі загальної партійної ідеології та політики. Керівництво України намагалося не помічати збитковість та нераціональність господарювання більшості колгоспів, які не демонстрували помітних успіхів у справі нарощення виробництва товарної продукції. До 50% колгоспів мали суто споживчий характер [7, с.16]. Та не дивлячись на це, все ж саме колективізація індивідуальних господарств вважалася запорукою підвищення продуктивності і товарності сільського господарства.

На 1 жовтня 1924 р., як свідчать наявні у нашому розпорядженні статистичні дані за результатами обстежень 174 колгоспів, простим сільськогосподарським реманентом колгоспи були більш-менш забезпечені, що ж до більш складних, дорогих машин, то їх на вказану дату виразно не вистачало. Та все ж забезпеченість колективів реманентом була значно вищою ніж його мали селянські господарства, до входження в колективи [6, с.140].

Щодо Полтавщини, де на ту ж дату, 1 жовтня 1924 р., було обстежено 424 колгоспи, то статистичні дані показують, що комуни, з усіх інших видів колективних господарств, мали краще інвентарне забезпечення. Особливо це помітно за наявністю таких складних машин, як сіялки, яких у комунах на 100 дес. було 2,6, а в артілях – 1,8 і у товариствах – 1,4 [8, с.125].

Однак, в цілому ж по Україні, на початок 1926 р. забезпеченість колективних господарств реманентом які на цей час за своїм соціальним складом залишались переважно бідняцьким на кожні 100 десятин орної землі становила: плугів – 4,6 (в індивідуальних господарствах – 8,4), сівалок – 0,9, збиральних машин – 1,1 [8, с.125].

За підрахунками Наркомзему УСРР – загальна сума довготермінового кредиту, потрібного для належного забезпечення 5 406 колективів України живим та мертвим реманентом становила 7,15 млн. крб. або 48 крб. на 1 члена колгоспу [9, с.32]. Для досягнення цієї мети з кожним роком частка реманенту, що постачався в кредит колективним господарствам постійно зростала. Так, у 1926/27 р. усуспільненому сектору було поставлено 12% всіх сільгоспмашин (по вартості), а у 1927/28 р. – вже 35,3%, причому в II пол. року – 41,3% проти 20,1% за перше півріччя. У 1928/29 р. цей показник досяг вже 47,1% [10, с.6].

Та все ж в цілому протягом періоду непу основними покупцями сільськогосподарської техніки були саме індивідуальні господарства. Саме у їх дворах, станом на 1928 р., концентрувалося 91,1% усього реманенту (за вартістю) на загальну суму 489,7 млн. крб. [11, с.142].

На початок II пол. 1920-х рр. у становищі із оснащенням селянських господарств реманентом стався злам на краще. Ліквідація „ножиць цін”, надання “машинних” кредитів і пільг при постачанні реманенту кооперативним організаціями прискорили процес покращення виробничого потенціалу селянських господарств, а звідси і їх економічне становище. А це в свою чергу вело до того, що вільні кошти селянських господарств також почали активно вкладатися у реманент. Сприяло підвищенню рівня забезпеченості інвентарем селянських господарств й зростання державних капіталовкладень у розвиток виробництва сільгоспмашин і знарядь для села [11, с.185].

Якщо у 1926/27 р. держава вклала у виробництво сільгоспмашин понад 21 млн. крб., то вже у наступному 1927/28 році – понад 27 млн. крб. Значно виросла з 51.3 млн. до майже 75 млн. крб. й загальна сума видатків на потреби сільського господарства. Завдяки цьому, якщо в період 1924/25 р. по 1926/27 р. попит на машини був більший за пропонування і відчувалась нестача машин, то у 1927/28 р. вже було досягнуто нормального співвідношення попиту і пропонування машин, коли попит майже на всі машини задовольнявся належним чином [12, с.21].

Як свідчать наявні у нашому розпорядженні статистичні матеріали, лише у 1926/27 р. вдалося вийти на довоєнний показник, коли сільське господарство України у 1913 р. придбало машин на 36 млн. крб. [13, с.19]. Вони свідчать також і про те, що протягом Першої світової та громадянської війн, коли було порушено торгівельні зв’язки, та різко зменшилось завезення машин з-за кордону, а нарощування темпів власного виробництва відбувалося повільно, незважаючи на те, що попит на сільськогосподарську техніку та знаряддя був значним, задовольнявся він далеко не належною мірою. В цілому за 5 попередніх до 1927 календарного року сільське господарство України отримало машин на 128 млн. крб., з яких у 1927/28 рр. – 39 млн. [14, с.6].

Нововведення в аграрному секторі народного господарства, що мали місце в 20-ті рр. XX cт., і ті, які впроваджуються нині, мають у своїй основі досить багато спільного. Їх об’єктивне вивчення матиме важливе практичне значення.

Література:

1. Гуревич М. Вопросы современного крестьянского хазяйства Украины. – Х.: ЦСУ, 1927. – 191 с.; Данилов В. Советская доколхозная деревня: население, землепользование, хозяйство. – М.: Наука, 1977. – 318 с.; Калініченко В. Селянське господарство України в період непу. Історико-економічне дослідження. – Х.: Основа, 1997. – 400 с.

2. Вольф М. М. Основные линии сельско-хозяйственной политики Наркомзема // Українська сільсько-господарська газета. – 1922. – Ч. 16. – С. 6 – 8

3. Сов Я. Постачання та обслуговування тракторами в 1927/28 році // Радянський селянин. – 1928. – № 2. – С. 27 – 29.

4. Строганов В. И. Роль машины в сельском хзяйстве // Сам себе агроном. – 1929. – № 18. – С. 545 – 548.

5. Львов А. С. Потебление сельсько-хозяйственных машин и орудий на Украине в 1922 –1923 гг. // Українська сільсько-господарська газета. – 1924. – Ч. 8 – 9. – С. 14 – 16.

6. Шкурба З. Колективізація сільського господарства в Київській окрузі // Земельник. – 1925. – № 4 – 5. – С. 137 – 141.

7. Малюга М., Фатіїв М. Колективи в системі сільсько-господарської кооперації // Земельник. – 1925. – № 1. – С. 12 – 17.

8. Каплунівський С. Колгоспи Полтавщини // Земельник. – 1925. – № 1. – С. 123 – 126.

9. Подільський І. Кредитові потреби сільського господарства України та засоби їх задоволення // Земельник. – 1925. – № 3. – С. 31 – 33.

10. “Сільський господар”. Звіт за 1927/28 р. – Харків, 1929. – 116 c.

11. Україна. Статистичний щорічник на 1929 р. – Харків: ЦСУ, 1929. – 399 с.

12. Вісник засівної кампанії і заходи сільськогосподарської кооперації. – Харків, 1928. – 124 с.

13. Коопероване село. – 1927. – № 20.

14. Кооперована громада. – 1929. – № 12.

Науковий керівник:

кандидат історичних наук, доцент Лазуренко Валентин Миколайович