Пошук оптимальних методик вивчення рідної мови, які б зробили процес її засвоєння ефективним і цікавим, – завдання не з легких. З-поміж великої кількості підходів до його вирішення, на нашу думку, недостатньо дослідженим залишається етнопедагогічний. Термін “етнопедагогіка” першим у науковий обіг увів російський учений Г.Волков, який визначив етнопедагогіку як науку “про досвід народних мас з виховання підростаючого покоління, про їх педагогічні погляди, науку про педагогіку побуту, про педагогіку сім`ї, роду, племені, народності та нації” [1, с. 15]. Волков також звернув увагу на відмінності між поняттями “етнопедагогіка” і “народна педагогіка”. Якщо народна педагогіка охоплює досвід та методи, засоби народного виховання і є скарбницею емпіричного матеріалу, то етнопедагогіка – це сфера теоретичної думки, наукове обгрунтування народного досвіду з виховання. Дещо інакше визначила відмінність між цими двома термінами українська дослідниця Є. Сявавко: “Поступово у народів накопичувався емпіричний досвід у справі виховання, котрий з часом переростав у знання, що передаються з покоління у покоління певним способом, який традиційно оформився. Ці емпіричні знання народу в галузі виховання ми називаємо народною педагогікою” [2, с. 5]. А етнопедагогіка, за визначенням Є. Сявавко, – це “педагогіка певної етнічної спільності” [2, с. 5]. Такої ж думки дотримувався й один із провідних вітчизняних учених у цій галузі М. Стельмахович: “Якщо поняття “народна педагогіка” включає в себе емпіричні знання без належності до конкретної етнічної спільності, то поняття “етнопедагогіка” пов`язане з конкретною етнічною належністю педагогічних традицій” [3, с. 14]. Дослідження етнопедагогічного досвіду знаходимо у працях К. Ушинського. Народні виховні традиції були об`єктом уваги Г. Сковороди, І. Франка, С. Русової, Г. Ващенка, В. Сухомлинського.

В етнопедагогічній практиці національна мова представлена у найбільш досконалій, випробуваній часом формі. Це, передусім, усна народна творчість: численні приказки, прислів'я, пісні, казки, легенди, молитви, замовляння. Не тільки закладений у них зміст, але також їхня форма і властиві даній мові ритміка, мелодика формують у дитини відчуття приналежності саме до цієї етнічної спільності. Національна мова є могутнім чинником відображення дійсності в її національному виявленні. На грунті національної мови створюється система понять, що визначає лінгвістичну картину світу. У процесі оволодіння національно–мовними категоріями, які відтворюють спосіб життя, світобачення даного народу, розвивається національна самосвідомість. Ще Й. Г. Гердер відзначав, що національна мова – це скарбниця, "в котрій відрізняються, зберігаються і передаються ідеї та уявлення народу" [5, с. 297]. Виховний потенціал мови та її необмежені можливості впливу на свідомість відзначав К. Ушинський, один із перших дослідників народнопедагогічних традицій: "Являючись... найповнішим і найточнішим літописом усього духовного багатовікового життя народу, мова у той же час є найбільшим народним наставником, який навчав народ тоді, коли не було ще ні книг, ні шкіл, який продовжує вчити його до кінця народної історії" [5, с. 110]. Відзначаючи, що в мові відбилися особливості національного мислення і психіки, історія, звичаї, традиції народу, Ушинський писав: "Але цей дивний педагог – рідна мова – не тільки навчає багато чого, але й навчає напрочуд легко, за якимось недосяжно полегшуючим методом" [5, с. 111]. На взаємозв'язок мови і духу народу вказував В. Гумбольдт: "Мова народу є його дух, і дух народу є його мова – важко уявити собі що-небудь тотожніше" [6, с. 88-89]. Видатний німецький лінгвіст і філософ вважав, що всі духовні цінності, вироблені народом, впливають на індивіда саме через мову, в якій відбилася своєрідність харктеру тієї чи іншої нації. У свою чергу, і "своєрідність мови впливає на сутність нації, як тієї, яка говорить на ній, так і тієї, для якої вона чужа" [7, с. 377]. А тому спроби нав'язати народові іноземну мову замість рідної призводять до суттєвих (і переважно негативних) змін у свідомості. На це звертав увагу відомий український письменник і мовознавець Б.Грінченко: "...загальновідомо, що словами виражаються тільки уявлення про предмети, а не самі предмети; уявлення ж ці різні у різних народів" [8, с. 37]. Ілюструючи свою думку, Грінченко наводить як приклад російське слово "изба" та українське "хата". В уяві росіянина сукупність звуків "ізба" малює "чорні стіни, складені з ялинових або соснових колод; над дахом, що спускається лише з двох сторін, вирізаний півник або різьблення з дерева", тоді як слово "хата" в уяві українця асоціюється з "обмазаними глиною білими стінами, солом'яним дахом, що спускається на всі чотири сторони..." [8, с. 37]. Тобто російське та українське слово збігаються в лексичному значенні, позначаючи вид житла, але повної тотожності між ними немає: поза лексичним значенням залишаються суто національні особливості цього житла. І якщо намагатися витіснити рідну мову чужою, відбудеться плутанина, змішування уявлень, що, на думку Б.Грінченка, негативно позначиться на свідомості людини. Розвиваючи свою тезу про шкідливість заміни однієї мови іншою, письменник нагадував, що у всіх мовах є величезна кількість слів, у яких, крім звуку і значення, є ще третій елемент – спосіб зображення даного значення" [8, с. 38]. Цей спосіб зображення лексичного значення залежить від національного мислення, від особливостей світосприймання та світобачення кожного народу. Як приклади можна взяти слова "хлібороб" та "земледелец". Російською мовою "земледелец" – людина, яка "робить землю", а українською мовою "хлібороб" – це той, хто "робить хліб". "Для українця здається цілком природним робити хліб: його немає, і він з'являється після цілої низки дій як результат їх, але робити землю – це українцю здається повним абсурдом: адже земля є, завжди була, – як же її можна робити?" – так коментував Б.Грінченко сприйняття представником своєї нації слова, яке хоч і належить до спорідненої мови, але за способом творення не відповідає особливостям мислення українського народу.

В етнопедагогіці завжди високо цінувалася виховна роль мови. У процесі засвоєння дитиною рідної мови відбувається не лише прилучення до традицій народу, а й формування національного менталітету і характеру, тобто у дитини виробляється притаманний даній етнічній спільноті спосіб мислення, формуються певні національні психологічні особливості. Цей складний процес на різних етапах супроводжується словесною за формою, художньо–образною за стилем та виховною за змістом системою. Так, сам акт народин є цілим обрядом, тому дитина відразу потрапляє в свою генетично обгрунтовану етнічну атмосферу. Потім її супроводжують мамині колискові, пестушки, утішки, забавлянки. Пізніше дитина входить у світ природи, і тут її супроводжують заклички, жартівливі пісні, здебільшого про світ природи, де її об'єкти виступають як одухотворені істоти. Скоромовки, приказки, прислів'я розвивають мовлення, логічне та образне мислення. Народні ігри, які мають сюжетно–рольовий характер, готують дітей до праці, вчать спілкуватися з ровесниками і старшими, демонструють певні етичні правила. Народні казки – це унікальні педагогічні енциклопедії, в яких у алегоричній формі подаються моделі людських взаємин, відтворюються різні життєві ситуації та проектуються альтернативні варіанти виходу з них. Застосування в етнопедагогічній практиці замовлянь показує, як народ глибоко вірить у силу слова, і ця віра пояснюється явною й цілком реальною здатністю мови організовувати і регулювати соціальні відносини й трудові процеси. Безперервна лінгводидактична система забезпечує реалізацію всіх етнопедагогічних принципів. Людина, яка закінчила "народний університет", назавжди залишається одиницею українського етносу. На жаль, істини, перевірені етнопедагогікою, не завжди бралися до уваги офіційною освітньо–виховною системою. Практика нав'язування російської мови в радянських освітніх закладах, витіснення національних мов призвела до сумних наслідків: як результат маємо покоління "манкуртів" і маргіналів, людей з роздвоєною, деформованою свідомістю, в якій немає місця національним почуттям.

Засвоєння основної маси етнокультурної інформації відбувається переважно в ранньому віці та проходить на підсвідомому рівні. Тому, на нашу думку, етнопедагогічний досвід використання рідної мови з метою виховання національної самосвідомості, формування національного менталітету і характеру доцільно враховувати і застосовувати саме на початкових щаблях освіти: наприклад, при розробці сучасних педагогічіних стратегій і технологій для дошкільного виховання та початковаої шкільної освіти.

Література:

1. Волков Г. Этнопедагогика. – Чебоксары: Чувашское книжное изд-во, 1974. – 345 с.

2. Сявавко Е. Украинская народная педагогика в ее историческом развитии (Автореферат диссертации на соискание ученой степени кандидата педагогических наук). – К., 1974. – 30 с.

3. Стельмахович М. Народна педагогіка. – К.: Радянська школа, 1985. – 198 с.

4. Гердер И. Г. Идеи к философии истории человечества. – М.: Просвещение, 1997. –567 с.

5. Ушинский К. Педагогические сочинения: в 6 т. – Т. 2. – М.: Просвещение, 1968. – 345 с.

6. Гумбольдт В. О различии в строении человеческих языков и его влиянии на духовное развитие человеческого рода // Звегинцев В. История языкознания ХIX–XX веков в очерках и извлечениях. – М.: Высшая школа, 1964. – 469 с.

7. Гумбольдт В. Язык и философия культуры. – М.: Знание, 1985. – 432 с.

8. Грінченко Б. На безпросвітній путі. Про українську школу //Дивослово, 1994, № 1. – С. 35-39.