РЕАЛІЗАЦІЯ ПРИНЦИПУ СВОБОДИ ДОГОВОРУ У ПРОФЕСІЙНИХ СПОРТИВНИХ ВІДНОСИНАХ

Професійний спорт – особлива сфера суспільної активності людини, система суспільних відносин, яка має свої особливості, що склалися історично, і пов’язані з характером та спрямованістю діяльності учасників спортивного руху. В широкому сенсі поняття «професійний спорт» охоплює власне змагальну діяльність, процес підготовки до досягнень в ній, а також специфічні між особисті відносини і поведінкові норми, які виникають на основі цієї діяльності [1, 18]. Сформувавшись як своєрідна галузь підприємництва, професійний спорт живе не лише і часто не стільки за законами самого спорту, скільки за закономірностями отримання комерційного прибутку на матеріалі спортивного видовища [2, 37-38]. Це викликає гостру потребу в чіткому врегулюванні суспільних відносин, які виникають між учасниками спортивної сфери. Проте сьогодні не існує системно викладеної та прокоментованої законодавчої бази, яка б забезпечувала та регламентувала всі напрямки фізичної культури і спорту як галузі з необхідним теоретичним правовим осмисленням та юридичною регламентацією [3]. Існуюча практика підтверджує, що правовідносини в сфері спорту за останній час все більше набувають договірної форми. І тому саме професійний спорт має стати сферою, в більшій мірі підданій правовому регулюванню, і перш за все засобами цивільно-правового регулювання.

Підставою виникнення цивільних відносин, зокрема, є договори. Відповідно до ч.1 ст. 626 ЦК України договором є «домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків». Укладення договору повинно мати добровільний характер та базуватися виключно на взаємній вільній згоді його рівноправних сторін. Забезпечення сутності договору як домовленості сторін та свободи їхнього волевиявлення від диктату третіх осіб, зокрема органів публічної влади, є основною функцією однієї з фундаментальних засад сучасного цивільного права – принципу свободи договору. Цивільний кодекс України (надалі – ЦК) у ст. 3 прямо проголошує свободу договору однією з головних загальних засад цивільного законодавства. Своєрідним проявом свободи договору є надана законодавцем можливість для сторін укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів – змішаних договорів. Згідно зі ст. 6 ЦК сторони мають право укласти договір, не передбачений цивільним законом,  урегулювати у передбаченому законом договорі свої відносини, не врегульовані ним, а також відступити від положень закону і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Відповідно ст. 627 ЦК встановлює, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні змісту такого договору, а ст. 628 ЦК передбачає можливість укладення змішаних договорів, що складаються з елементів різних договорів. До відносин сторін у цьому випадку застосовуються положення цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі. Однак сторони мають право відступити від цієї норми, передбачивши інший порядок регламентації своїх відносин за змішаним договором, тобто замінивши положення акта цивільного законодавства власною домовленістю.

В літературі висловлюються різні точки зору стосовно визначення та сутності змішаних договорів [4]. І хоча законодавець доволі чітко визначив свою позицію, закріпивши норму ст. 628 ЦК, не вщухають спори стосовно запропонованого визначення, особливо стосовно розуміння понятття «елементи різних договорів», а також застосування до цих елементів положень ЦК, які регулюють відповідні договори. Ми будемо розглядати змішані договори в їх традиційному розумінні, яке відповідає законодавчо закріпленому поняттю, виходячи з того, що наявні в змішаному договорі сукупності зобов’язань повинні бути не просто притаманні або характерні для певного договору – вони мають складати його суть, відрізняти від усієї маси інших договірних типів та видів. Таким чином, основними елементами, поєднання яких в межах одного договору дозволяє вести мову про змішану модель, є комплекси, або сукупності прав та обов’язків сторін, виокремлені законодавцем в якості предметів тих чи інших договорів, у поєднанні зі значеннями системної ознаки, притаманними конкретним договорам [5, 12].

Стикаючись з практичними проблемами, які виникають саме у сфері професійного спорту, питання постає не стільки в тому, щоб визначити межі цивільно-правового нормативного регулювання, а в тому, щоб при виникненні колізій норм права, які регулюють професійно-спортивні відносини, що виникають зі змішаних договорів, застосуванню підлягала саме та норма, яка найбільшим чином сприяє досягненню цілей та інтересів учасників цих відносин. І як вже раніше зазначалося нами, відносини учасників професійно-спортивної діяльності мають свої суттєві особливості, що також має враховуватися при вирішенні поставлених питань. До таких особливостей, зокрема, відносяться: а) суб’єктний склад, що включає учасників професійної спортивної діяльності; б) спеціальні об’єкти, зокрема: професійний спорт; імідж і ділова репутація професійних спортивних клубів та інших спортивних організацій; професійна майстерність; здібності і авторитет видатних спортсменів-професіоналів, тренерів тощо; спортивна промисловість; спортивні та спортивно-технічні споруди, спортивний інвентар та екіпірування; в) пряма чи непряма (через Олімпійський комітет України, федерації, професійні спортивні клуби) опосередкована участь публічно-правових утворень [6]. Особливо гостро це питання постає у світлі наявності великої кількості локальних нормативних актів, прийнятих різними спортивними організаціями, які регулюють відносини за участю професійних спортсменів, фактично ігноруючи норми діючого цивільного законодавства, що часто призводить до порушення прав тієї чи іншої сторони.

В спортивній діяльності знаходить своє відображення практично увесь спектр цивільно-правових договорів. За думкою В. П. Васькевича, договірне регулювання відносин у сфері професійного спорту має свою систему, яка складається з цивільно-правових, трудових та змішаних договорів. Найбільший інтерес в нашому дослідженні викликає остання група договорів – змішані договори, завдяки яким суб’єкти спортивної діяльності, одночасно являючись учасниками цивільно-правових відносин, враховуючи багатоманітність економічних реалій та керуючись принципом свободи договору, модифікують (трансформують) договірні конструкції з урахуванням специфіки відносин у сфері професійного спорту. Змішані договори можуть бути як цивільно-правовими з елементами трудових, так і трудовими з елементами цивільно-правових договорів. При чому неосновні елементи будуть мати субсидіарний характер по відношенню до інших, основних, елементів договору. Такі договори, як правило, укладаються професійними спортсменами зі спортивними клубами в ігрових, тобто командних видах спорту, і регулюють спортивні відносини професійних спортсменів з приводу їх участі в професійній спортивній діяльності (контракт про спортивну діяльність). Типовий контракт про спортивну діяльність може містити положення, які регулюються трудовим правом – режим праці спортсмена, оплата праці, трудовий розпорядок тощо, а також умови, які за своєю суттю належать до сфери регулювання цивільного права, зокрема, положення про застосування штрафних санкцій до спортсменів тощо. Особливої труднощі становлять умови про перехід спортсмена з одного спортивного клубу до іншого, адже такі умови про постійну або тимчасову «зміну роботодавця» не можуть міститися в трудовому договорі. Відсутність належного нормативного регулювання цього питання надає спортивним організаціям свободу у визначенні умов переходу спортсменів з одної спортивної організації до іншої, що доволі часто виражається у суттєвому обмеженні прав спортсменів як більш слабкої сторони в професійних відносинах.

Таким чином, вважаємо, що можливість укладання змішаних договорів дозволить учасникам професійних спортивних відносин самостійно усувати законодавчі прогалини, які існують та виникають в нормативному регулюванні сфери професійно спортивних відносин.

Література:

1. Матвеев Л. П. Основы общей теории спорта и системы подготовки спортсменов / Л.П. Матвеев. – К. : Олимпийская литература, 1999. – 317с.

2. Починкин А. В. Становление и развитие профессионального коммерческого спорта в России / Александр Владимирович Починкин. – М. : ОАО «Издательство «Советский спорт», 2006. – 216 с.

3. Алексеев С.В. Спортивное право России. Правовые основы физической культуры и спорта / Под ред.проф.П.В.Крашеннинникова. – М.: ЮНИТИ-ДАНА; Закон и право, 2005.

4. Кочев В.А. К вопросу о сущности договорной свободы // Юридическая наука и правоохранительная практика. – 2010. - № 2(12). – С. 50-54; Брагинский М. Непоименованные (безымянные) и смешанные договоры // Хозяйство и право. – С. 68-79.

5. Лідовець Р.А. Змішані договори в цивільному праві України: автореф. дис. канд. юрид. наук – Львів, 2005. – 19 с.

6. Васькевич В. П. Правовое регулирование отношений в сфере спорта в современной России: пути развития / В. П. Васькевич // Конференция по теме: «О гражданско-правовых отношениях между спортсменом и физкультурно-спортивной организацией. Пути развития» и «круглый стол» по теме: «Обсуждение проекта Федерального закона «О спортивной подготовке», Москва, 2009 г.: Материалы конференции / Сост. Сараев В.В., Шаповалов А.В. – М.: Человек, 2010. С. 18-24.

Науковий керівник:

доктор юридичних наук, професор Харитонов Євген Олегович