Пізнавальна діяльність людини як частина емоційної культури

В освіті вже з античної форми подавалась філософська культура, як загальна канва, загальна схема для роздумів відносно виховання в цілому.

В контексті цієї ідеї культура може бути інтерпретована, як сукупність досягнень людського суспільства в змісті колективного пізнання мистецтва (інтегративно), науки (диференційовано) та техніки (вибірково).

Культурна людина може бути інтерпретована як людина, що знаходиться на високому рівні культури, тобто яка відповідає її рівню в сенсі дієвого пізнання. Ця схема вміщує багато елементів, які не застарілі і сьогодні, хоч в наш час зміст поняття виховання більш різноманітний, ніж у давніх греків. Це поняття вміщує дві нерозривно пов’язані між собою сторони одного цілого – особистість, як члена суспільства й особистість, як мікрокосм, як світ індивідуального мислення, почуттів, бажань.

Парадокс розвитку особистості складається з того, що він має тенденцію закінчуватись при досягненні високого рівня компетентності, коли особистість набуває добре сформовану систему навиків, яка дозволяє її автоматично справлятись з повсякденними завданнями в межах прийнятих нею норм. Механізм творчої поведінки вмикається в тих випадках, коли які-небудь сторони власної діяльності перестають, за думкою особистості, відповідати тим зразкам, які вона прийняла в якості норми. Це може відбуватися при збереженні звичайних обставин оточення і зростання вимог до себе, або в тих випадках, коли зміна зовнішньої середи примушує людину подивитись по новому на свої норми (людина і людина – це одна норма, людина і машина – інша норма поведінки). Особистість зазнає при цьому стан, який можна назвати кризою компетентності (що й являється поштовхом до розвитку особистості).

В наш час зміст поняття виховання багато в чому спирається на так званий імаго (латиною – образ, вигляд) – розвиток досконально орієнтований по стадіям індивідуального розвитку, так як це проходить й в біологічному змісті. Але особистість може розвиватись тільки в культурі того чи іншого покоління. Тільки при наявності свідомості, постійності можлива культурна творчість. При умові панування тільки одної «змінності» не має культури, не має «духовності». В рамках одного покоління вся культура сприймається, як ціле. Між іншим, багато залежить від ціннісних орієнтирів особистості, а також від рівня творчого потенціалу. Творчо обдарована людина в своїй діяльності орієнтується не тільки на елементарно загальнопоширену норму, але й на ідеал. В діяльності творчих людей стереотипи не складаються в жорстку систему.

В умовах оновлення нашого суспільства назріла необхідність у трансформації сучасного знання, покликаного бути теоретичною основою соціальних перетворень. Якщо початок XX ст. був позна­чений зміною наукової парадигми, то його кінець з властивими йому бурхливими змінами в галузі науки й техніки порушив перед теоретичною думкою питання про актуальність її революційних перетворень. Основою зазначених змін у суспільствознавстві має стати соціальний досвід — такий елемент спеціально наукового знання, який пов'язує практику та емпіричний ступінь пізнання. Отже, досвід фіксує такий бік людської діяльності, як навички, вміння, уявлення, відношення (цінності, інтереси, потреби тощо). Не дійсність як така постає джерелом знання, а здобутий у практиці досвід. Ґрунтовною особливістю соціального знання було однозначно детерміністське бачення історії, аналогічне науковій моделі XIX століття, в якій від­давалася перевага прямолінійному розвитку. Адже це відповідало фізичним та біологічним уявленням того часу. Отже, потреба в трансформації картини суспільства була пов'язана з виникненням теорій систем, котрі само організовуються та само управляються й котрі доповнили еволюційну модель суспільства стохастичною, ймовірною, саморегулюючою моделлю.

Іншим фактором перегляду суспільної теорії постала необхід­ність подолання вузько дисциплінарного підходу. Різноманітність соціальної практики та соціального досвіду полягає в тому, що вони є переплетенням різноманітних видів соціальної діяльності (політичної, виробничої, споживчої, духовної) та соціальних відно­шень. Адекватне пізнання соціального досвіду та його теоретичного відображення можливе лише в умовах міждисциплінарного синте­зу суспільних наук. Відтак більшість дисциплін, що утворюють наукову структуру соціального знання, мають дедуктивний, аксіоматичний характер. Насамперед це стосується суспільних теорій — економіки, соціоло­гії, філософії, а також кібернетики, інформатики, загальної теорії систем тощо. Потреба суспільства, що розвивається, опинилася в суперечності з нормативним, однозначно детерміністським тлу­маченням категорій і законів філософії, які скла­дають загальну методологію управління. В недалекому минулому догматичний зміст цих наук відокремлював їх від практики. Суспільство поставало гомогенною, центрованою системою, позбав­леною випадковості в своєму розвитку й орієнтованою на безпе­рервний приріст кількісних пропорцій, виконання ієрархічно роз­міщених управлінських рішень. Людина була тут лише одним із факторів суспільного розвитку.

Мотивованість людської поведінки надає соціальним системам стохастичного, ймовірного характеру. Якісна різноманітність вклю­чених у суспільство підсистем робить соціальну поведінку важко передбачуваною, такою, що нелінійно розвивається під впливом власних внутрішніх регуляторів. Сукупність об'єктів, що входить до поля зору соціальної науки, підлягає дії різноманітних законів. Частина цих законів має загальний характер і може бути краще осягнутою в категоріях більш загальних наук. Водночас інша ча­стина законів є специфічною саме для зазначеної сфери людської діяльності.

Наприклад, такі фундаментальні поняття й категорії управлін­ня виробництвом, як принцип ієрархічної побудови організаційних структур, принцип управління за відхиленням, принцип управління на основі зворотного зв'язку, безпосередньо випливають із кібер­нетики або із загальної теорії систем. Поняття та категорії філо­софії, соціології використовуються соціальною тео­рією, коли вона формулює загальні тенденції та цілі розвитку народного господарства, принципи планування, стимулювання, організації виробництва.

Деякі аспекти теорії інформації використовуються при дослі­дженні процесів прийняття управлінських рішень, при аналізі комунікацій. Багато суперечностей управління виробничою підсистемою суспільства виступають наслідком мето­дологічної розрізненості наук. Це знаходить своє відображення в тому, що виробничі, організаційно-технічні та соціальні відно­шення в структурі економіки не відповідають одне одному. Суттєво те, що знання про суспільні процеси містять у собі не тільки елементи соціальних та кібернетичних (інформаційних) наук, а й формують таке нове знання, яке не зводиться до жодної з наукових дисциплін формування. Наприклад, формально-логіч­ний ефект генерації нового знання (теорема А. М. Мальцева) до­водить існування цього знання у вигляді моделі для всієї нескінченної множини суджень, якщо існують моделі для будь-якої скін­ченної підмножини цих суджень '.

Проте розглянемо досвід економічної діяльності. У вступі до книги відомих американських економістів та політиків «Майбутнє, бізнесу» М. Вейс зазначав, що планування стосується не лише бізнесу, не лише сучасної епохи. Люди завжди зверталися до досвіду, шу­каючи причини. Здоровий глузд був і залишається важливою ча­стиною інтелектуального базису передбачення ^{2 .}

Дескриптивні теорії постійно використовують тимчасові наукові положення та факти, які згодом уточнюються, розвиваються, ускладнюються. Суттєво те, що соціальні експерименти не підтверджують і не доводять теорії, а лише апробують її, здійснюючи первісний аналіз. Адекватною визнається та теорія чи гіпотеза, яка витримує неодноразову перевірку, хоча й може бути спростована новим випробу­ванням. Соціальний експеримент повинен мати валідність, котра позначається такими вимогами, як якість, репродуктивність, стій­кість, адекватність відтворення. На нашу думку, близьке розуміння природи експеримента в управлінні виробництвом властиве Г. П. Щедровицькому, І. С. Ладенко, Ф. М. Бородкіну, В. Ф. Комарову.

Логічною основою наукового синтезу мають стати засоби аналогії або модельної екстраполяції. За допомогою аналогії порівнюються споріднені сторони теорій, що вивчають суспільство в його різних аспектах, але як цілісну систему. Синтезуючий підхід відображає об'єктивну єдність підсистем. Наприклад, технологічну організацію ізоморфно відображає організація людей і структура економічних зв'язків (планування, стимулювання, управління).

Базою подібності може бути й спільність законів, належність процесів до однієї й тієї ж форми руху. Економічні та соціальні явища підпорядковуються головному соціологічному закону розвитку суспільства, що охоплює в «знятому» вигляді й технологічний процес як складову частину способу виробництва.

Взаємопроникнення дисциплін — необхідна умова реалізації теорією її прикладної функції. Опис та вивчення соціального досвіду, визначення та прийняття управлінських рішень слід збагачувати таким міждисциплінарним запозиченням способів принципів та категорій, які відкривають нові аспекти, утворюють простір для евристичного пошуку, переходу на якісно новий рівень мислення. Внаслідок цього складаються умови для запровадження нового рівня управління. Рух і трансформація знання мають відображати соціальний досвід і шлях його вивчення та опису спеціальними теоріями, на рівні яких може здійснюватися міждисциплінарний синтез концепцій і засобів дослідження. Отже, відображені в законах і категоріях соціальні факти збагатять філософські, соціологічні та економічні теорії, примусять їх по-новому тлумачити закони функціонування суспільства, причини тих чи інших соціальних явищ.

¹ Канторович Л. В., Плиско В. Е. Системные идеи в математике // Философско- методологические основания системных исследований: системний анализ и системное моделирование. М., 1983. ² Кэмпбелл Д. Модели зксперимента в социальной психологии и прикладних исследованиях. М., 1980.