СТРАТЕГІЇ ПОСИЛЕННЯ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ РЕГІОНІВ УКРАЇНИ ТА РОЗВИТОК МІЖНАРОДНИХ ЕКОНОМІЧНИХ ВІДНОСИН

Актуальність теми. Регіональний аспект економічного розвитку з посиленням глобалізаційних впливів не лише не втрачає своєї актуальності, а й набуває нової, посиленої значимості. Це пояснюється, по-перше, суперечливою взаємодією протилежних за спрямованістю інтеграційних та дезінтеграційних процесів геополітичного і геоекономічного простору. По-друге, регіоналізація в межах національних економічних систем дає змогу вирішувати щонайменше дві проблеми: посилення внутрішньорегіональних інституціональних, економічних, інших зв’язків для підвищення економічної та соціальної ефективності розвитку території та нарощування конкурентоспроможності окремої територіальної одиниці і, як результат, – країни в цілому.

Міжнародна конкурентоспроможність має ставити за мету самовідтворення соціуму та національної економічної системи. З такої позиції конкурентоспроможність слід розглядати не тільки і не стільки із суто технічної точки зору – як здатність розширювати свою присутність на світових ринках, збільшувати обсяги продажів, максимізувати валовий національний дохід, але як спроможність реалізувати конкурентні переваги базових, стратегічних ринків та досягнути на цій основі стабільного підвищення якості життя суспільства. Лише за такого підходу питання забезпечення міжнародної конкурентоспроможності національної економіки та її регіонів набуває системності, починаючи з факторів довгострокового збалансованого економічного зростання, новітньої структури національного економічного простору, закінчуючи соціальною результативністю реформ.

Аналіз останніх публікацій і досліджень. Аналіз численних наукових досліджень з проблеми конкурентоспроможності регіону виявив, що існують два основні підходи до даної проблеми. Перший теоретичний підхід, представниками якого виступають М. Портер, П. Кругман та ін., розглядає регіон як середовище створення конкурентних переваг підприємств. Другий же підхід розглядає регіон як самостійний суб’єкт економічних відносин. Все більше науковців, зокрема Антонюк Л.Л., Вахович І.М., Герасимчук З.В., Калюжнова Н.Я., Лук’яненко Д.Г., Перський Ю.К., Поручник А.М. та ін., підтримують саме другий підхід. Питанням конкурентоспроможності регіону досліджували у своїх працях науковці: Айгінер К., Білорус О., Мацейко Ю., Моборн Р., Прахалад К., Селезньов А., Фатхутдинов Ф., Хамел Г., Шеховцева Л.С., та ін.

Мета статті. Дослідження посилення конкурентоспроможності регіонів та міжнародних економічних відносин.

Виклад основного матеріалу. Формування регіону як самостійного суб’єкту конкурентних відносин потребує дослідження поняття «конкурентоспроможність регіону». Немає єдиного підходу серед науковців щодо визначень конкурентоспроможності регіону. Однією з відмінностей є різне бачення питання на задоволення яких саме потреб регіону спрямовується така властивість регіону як конкурентоспроможність. Враховуючи характерні особливості притаманні регіону, можна сформулювати наступне визначення конкурентоспроможності регіону: конкурентоспроможність регіону – це його здатність ефективно конкурувати із економічними об’єктами відповідного рівня на національному та світовому ринках задля забезпечення збалансованого соціо-еколого-економічного розвитку за рахунок раціонального використання конкурентних переваг даного регіону [2, c. 284].

Досліджуючи конкурентоспроможність регіону слід виокремлювати міжнародну та національну конкурентоспроможність. Міжнародна конкурентоспроможність регіону передбачає конкурентну боротьбу між регіоном однієї країни та регіонами інших країн на національному та світових ринках. Національна ж конкурентоспроможність регіону має деяку специфіку. Національна конкурентоспроможність регіону передбачає конкурентну боротьбу між регіонами однієї країни, і тим самим створюючи суттєві соціально-економічні регіональні диспропорції. Слід зазначити, що розподіл конкурентоспроможності на національну та міжнародну характерний лише для країн з перехідною економікою та слабо розвинутих країн. Натомість в промислово розвинутих країнах національна конкурентоспроможність тотожна міжнародній.

Питання конкурентоспроможності в останні два десятиліття стали чи не найпоширенішими у світі. Посилення глобалізації та міжнародної конкуренції у світовому господарському просторі, проникнення сучасних інформаційних технологій актуалізують цілий ряд проблем, безпосередньо пов’язаних із конкурентоспроможністю національних економік. Для країн-лідерів пріоритетним завданням залишається розширення та закріплення сфер економічного та політичного впливу, а також основних принципів та правил здійснення сучасного світового порядку. Для решти країн проблема конкурентоспроможності часто є питанням виживання і в соціально-економічному плані, і з точки зору політичної спроможності.

Проблематика регіональної конкурентоспроможності активізується у зв’язку з поглибленням інтеграційних процесів, передусім у Європейському Союзі. Активізація європейської регіональної політики в останні три десятиліття обумовлена необхідністю зменшення рівнів соціально-економічної диференціації, що актуалізується з кожним новим розширенням ЄС. Крім того, поряд із трансформацією світового економічного простору та формуванням нової парадигми глобального розвитку важливою є ідентифікація найбільш суттєвих змін. Поява та зростання впливовості регіонів як нових суб’єктів міжнародної економіки, особливості транснаціональної міжрегіональної взаємодії – це актуальні питання новітньої глобальної архітектури.

Визначаючи регіональну конкурентоспроможність, важливо враховувати спроможність окремої території нарощувати показники економічної результативності та посилювати соціальну ефективність розвитку. Безперечно, для посилення конкурентоспроможності на рівні регіону важливо: комплексно та раціонально використовувати ресурсний потенціал розвитку, оптимізувати структуру економічного простору в напрямі прискорення новітніх видів діяльності, активізувати інноваційний потенціал. Однак, базуючись на концепції якості життя, саме покращення показників останньої повинне бути визначальним в оцінці конкурентоспроможності загалом та регіональної зокрема [1, c. 12].

Однією із найбільш популярних стратегій конкуренції останніх 30 років належить професору Гарвардської школи бізнесу М.Портеру, яка передбачає три основних напрямки: мінімізація виробничих витрат, диференціація (унікальність) продукту, концентрація на вузькому сегменті ринку. В умовах сучасного надзвичайно конкурентного середовища широку популярність отримала стратегія «блакитного океану», авторами якої є Чан Кім та Рене Моборн . Суть даної стратегії полягає в тому, що уникнення конкурентної боротьби можливе за допомогою створення «блакитних океанів» - ринків, на яких відсутня конкуренція.

Слід відзначити, що немає єдино вірної стратегії конкуренції, натомість доцільним є побудова стратегії конкуренції національних регіонів на принципах обох концепцій, тобто створення симбіозу конкуренції «червоних океанів» та «голубих океанів», чого вимагають реалії вітчизняної регіональної економіки. Кожний з регіонів України має свій унікальний набір конкурентних переваг, а отже і всі передумови щоб зайняти свою нішу в народному господарстві нашої держави та в міжнародних економічних відносинах, замість запеклої конкурентної боротьби між собою, яка послаблює економіку як самих регіонів, так і держави у цілому [2, c. 288].

Висновки. Набуття регіоном статусу конкурентоспроможного на світовому рівні повинно починатися з підвищення рівня конкурентоздатності в межах національної економіки. Для цього органи місцевого самоврядування повинні спрямовувати свої зусилля на те, щоб усі критерії конкурентоспроможності регіону були високими на загальному національному рівневі, а після цього - і на міжнародному. Такий підхід дозволить аналізувати і вдосконалювати більш адресні щодо регіону чинники зростання міжнародної конкурентоспроможності. З огляду на зазначене, пріоритетами стратегії підвищення конкурентоспроможності України та її регіонів стають: інституціональні зміни, розвиток громадянського суспільства й соціального капіталу; формування власної програми довгострокового розвитку на основі конкурентних переваг, першочергово – у стратегічних сферах життєзабезпечення; консолідація суспільства на основі спільних національних цінностей та відображення їх у зовнішньоекономічній політиці.

Література:

1. Л. О. Петкова Конкурентоспроможність українських регіонів: економічний і соціальний складники / Науковий вісник Волинського національного університету імені Лесі Українки // 2009. - №11. – С. 10-14.

2. В.М. Осипов Трансформація підвищення стратегії конкурентоспроможності регіону в умовах нової економіки / Економічні інновації // 2010. - №40. – С 283-296.

3. Концепція Державної програми підвищення конкурентоспроможності національної економіки на 2007-2015 роки .

Науковий керівник: асист. Сисюк Людмила Петрівна