УКРАЇНСЬКЕ ПОДУНАВ′Я – СКЛАДОВА СЛОВ′ЯНО-РОМАНСЬКОГО СВІТУ ПІВНІЧНО-ЗАХІДНОГО ПРИЧОРНОМОР′Я: ВИДАТНІ ПОСТАТІ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ ТА РАННЬОМОДЕРНОЇ ДОБИ

Перспективним напрямком студій з локальної історії є вивчення соціокультурних особливостей розвитку регіонів. У цілому це сприяє соціальній інтеграції їх мешканців, впливає на здатність мобілізуватись увирішенні важливих для краю завдань. Ознайомлення з життям і діяльністю видатних постатей минулого у цьому контексті не тільки породжує почуття локального патріотизму, а й дозволяє відчути співпричетність творчим підвалинам буття на рідній землі, уявити себе членом співтовариства, визначеного територіальними рамками, іншими словами – формує регіональну ідентичність мешканців краю [1, с.36-37].

Розташоване на південному заході Одещини, у пониззі Дністра і Дунаю, Українське Подунав′я належить до регіонів України, соціокультурна історія якого сьогодні активно вивчається. З давнини тут сходились різні соціокультурні світи: в архаїчну добу – землеробських і скотарських народів, в часи античності – варварів і християн, у середньовіччі – слов′янських і романських народів, християн і мусульман. Будучи складовою кількох культурно-історичних областей (Північно-Західного Причорномор′я, Балкано-Дунайського і Карпато-Причорноморського регіонів), край час від часу потрапляв до епіцентру динамічних етнокультурних процесів, що характеризують ці області, адже тут творились долі народів Євразії, перетинались торговельні, геополітичні, культурні шляхи континентального масштабу, закладались культурні константи цивілізаційного розвитку Східної Європи, пов′язані передусім з християнською традицією [2]. Значний дослідницький інтерес у цьому контексті представляють слов′яно-романські відносини у Подунав′ї в середньовіччі та ранньомодерну добу, оскільки саме під впливом цієї релігійної традиції у середньовіччі формувались вказані етноси, а у ранньомодерні часи склались умови, що сприяли націєтворенню слов′янських та романських народів. Діяльність видатних історичних діячів слов′яно-романського світу Подунав′я істориками висвітлювалась побіжно і фрагментарно. Серед дореволюційних авторів слід вказати праці С.Чебана [3] і П.Бузука [4], радянських - Н.Мохова [5], В. Єрмуратського [6]. Сучасні дослідники вивчають етноконфесійні відносини в регіоні, у контексті чого фрагментарно висвітлено діяльність видатних діячів минулого краю [7; 8]. Не ставлячи за мету усебічне висвітлення проблеми, спробуємо довести, що Українське Подунав′я, як складова слов′яно-романського світу Північно-Західного Причорномор′я, означеними часами розвивалось під впливом культурних імпульсів, що слідували з Причорноморської частини православної ойкумени, у тому числі – з України, тому видатні постаті минулого краю тої доби належать християнському слов′яно-романському світу у цілому.

Як відомо, саме у ранньому середньовіччі Подунав′я стає ареалом, де відбувались активні етногенетичні процеси у середовищі слов′янських і романських народів [9, с.59]. Ландшафтно-природні особливості пониззя Дунаю та Дністра - теплий клімат, водні багатства, сприятливі для пастушесько-землеробського господарства ресурси, рівнинний характер місцевості, що зумовлював активні міграції населення, – усе це сприяло особливому слов′яно-романському синтезу в регіоні. Дослідники відмічають: на ранніх етапах своєї етнічної історії східні слов′яни і романські народи – волохи, молдавани розвивались у культурній взаємодії, їх мови, господарські традиції, побутове життя мали чимало спільного [10, с. 24-25; 4, с. 330; 11, с. 21]. Через те, що у ІІ-ІІІ ст. на землях колишньої Дакії оселились ветерани римської армії, які отримали в якості платні за службу землі підкорених даків, місцеві неслов′янські культури отримали назви романських [12, с. 13]. Безумовно, найважливішою спільною рисою обох етнічних ліній було те, що культуроутворюючою традицією для них була православно-християнська. Саме під впливом візантійського православ′я розвивались церковна організація, яка, як відомо, впливає на розвиток державної організації, монастирське життя, літописання, книжна справа [3, с. 22]. Отже, у ранньому середньовіччі Українське Подунав′я, стало складовою слов′яно-романського світу Північно-Західного Причорномор′я, спільною батьківщиною для східно-слов′янських народів (антів, пізніше – літописних уличів і тиверців і, можливо, якщо слідувати Нестору Літописцю, усіх східних слов′ян [13, с. 15]) та східно-романських (загадкових волохів, яких у літописні часи більше підстав віднести до слов′ян; а також молдаван, що утворились на цій етнічній основі [11, с. 21]).

ХІІ-ХІV ст. стали часами радикальних етнокультурних змін у регіоні. Сюди активно переселяються тюркські народи: половці, татаро-монголи. Останні в ХІІІ ст. ісламізувались. Водночас тут прагне поширити свій вплив католицька церква: у Подунав′ї засновано половецьку католицьку єпархію; поширювали католицизм і генуєзці, що на певний час закріпились в Маврокастро (сучасний Білгород-Дністровський) [14, с. 68]. Очевидно, саме проникнення цим часом у Подунав′я іноетнічних релігійних традицій, якими для місцевих слов′ян і східно-романських народів стали католицизм та іслам, дало поштовх процесам етнічної консолідації у середовищі цих народів. Адже, як відомо, ніщо так не змушує визначитись щодо своїх ідейних та культурних орієнтирів, яка наявність «чужого», у діалозі та протистоянні з яким кристалізується власна етнокультурна традиція. Грунтуючись на аналізі вивченого історіографічного матеріалу, можна стверджувати, що у спільній боротьбі з половцями, татарами, у протистоянні з католицькими місіонерами, а у ХV ст. - з турками-«агарянами», місцеві слов′янські та романські народи стали на шлях державотворення, активізувались процеси їх політичного розвитку, утворились Молдавське і Валаське князівства, посилились військово-політичні контакти, міжетнічна взаємодія, підгрунтям чого була, безумовно, єдина релігійна приналежність [15, с.53]. В культурному житті ця близькість проявлялось, зокрема, у застосуванні і у слов′ян, і романських народів церковно-слов′янської мови в богослужінні, книжному виробництві, адже край перебував під юрисдикцією Констатинопольського патріархату. Тільки з проникненням в XV ст. через Трансильванію на землі Валахії гуситських ідей у місцевих романів з′являються перші богослужебні книги, друковані латиницею [3, с.10].

Наслідки захоплення Константинополя турками в 1453 р., пов′язані з послабленням позицій християнства у Причорномор′ї, посилення месіанських ідей в Московії у XVI ст., її претензії на домінування в православному світі та прагнення очолити конфедерацію християнських народів, проголошення автокефалії Руської церкви у 1589 р., просування у Причорномор′я католицької Польщі та посилення антиісламських настроїв у населення Північно-Західного Причорномор′я, піднесення в кінці XVІ – на початку XVIІ ст. військового авторитету славетного захисника православ′я - українського козацтва, – усе справило свій вплив на соціокультурну ситуацію в Північно-Західному Причорномор′ї, а отже – і у Подунав′ї. В боротьбі з іновірцями з′являються спільні герої, мученики, яких народ і церква канонізує. Великомученики Сава Стратилат, Сава Валахийський, Нікита Готфський та Іоанн Сочавський, духовні подвиги яких пов′язанні з Подунав′ям, вшановуються усім православним світом. Останній прийняв мученицьку смерть у Аккермані [16, с. 8-18]. Варто згадати у цьому контексті і Стефана Великого – молдавського господаря, який мужньо боровся на чолі своєї армії з турками, мав кілька переможних битв у Подунав′ї і з часом також був канонізований [15, с.21].

Не меншу славу – однакову і у романських, і у слов′янських народів на початку ранньомодерної доби зазнали канонізовані православною церквою діячі XVII ст. митрополити Петро Могила (з роду молдавських господарів), Досіфей Сочавський. Обидва чимало зусиль доклали для розвитку книгодрукування та посилення позицій православної церкви на Сході Європи, зокрема в Україні та Молдавії і Валахії. На прохання молдавських та валаських господарів П.Могила, будучи архімандритом Києво-Печерської Лаври, надсилав обладнання, майстрів, книжні зразки в допомогу у заснуванні друкарень в Молдавії, Валахії. Досіфей сприяв поширенню серед східних романів друкарства і зміцненню романо-слов′янських контактів, навіть брав участь у переговорах з Москвою про прийняття під її покровительство Молдавії [3, с.43]. Окремо слід згадати філософську, літературну та громадську працю Д.Кантеміра, просвітницьку діяльність Паїсія Величковського. Перший описав природні умови Подунав′я, культурні процеси, що відбувались тут, доклав чимало зусиль для зміцнення слов′яно-романських зв′язків [6]. Преподобний Паїсій уславився духовними подвигами та книжною діяльністю, до нього і його духовних чад в монастири за порадами та духовною допомогою йшла і слов′янська, і романська людність [7; 8].

Діяльність видатних культурних діячів минулого краю середньовіччя та ранньомодерної доби однаковою мірою належить соціокультурній історії і романських, і слов′янських народів.

Література:

1. Верховцева І.Г. Христианское наследие Украинского Придунавья и региональная идентичность населения края // Михаило-Архангельские чтения: Сборник материалов VI Международной научно-практической конференции 17 ноября 2011 г. – Рыбница: Рыбницкий филиал ПГУ им. Т.Г.Шевченко, 2011. – С. 36-39.

2. Верховцева І.Г. Дунайсько-чорноморський фактор соціокультурного розвитку Українського Подунав′я // Проблеми та перспективи розвитку науки на початку третього тисячоліття у країнах СНД: Матеріали І Міжнародної науково-практичної інтернет-конференції (26-28 лютого 2012 р.): Зб. наук. праць. – Переяслав-Хмельницький, 2012. – С. 88-89.

3. Чебан С.Н. Досифей, митрополит Сочавский и его книжная деятельность: К истории румынской письменности и румынско-русских литературных отношений XVII в. – К.: Лито-Типография М.Т.Мейнандера, 1915. – 164 с.

4. Бузук П. Историко-культурные взаимоотношения румын и южных славян. – М.: Синодальная типография, 1917. – С. 317-336.

5. Мохов Н.А. Дружба ковалась веками. – Кишинев: Штиинца. 1980. – 280 с.

6. Ермуратский В. Дмитрий Кантемир – мыслитель и государственный деятель. – Кишинев: Картя Молдовеняскэ, 1973. – 156 с.

7. Чучко М. Православна церква та духовенство на Буковині в другій половині XIV – третій чверті XVIII ст. // Буковинський журнал. – 2002. – Ч. 3-4. – С. 174 – 180.

8. Верховцева І.Г. Православ′я в історичних долях Південної Бессарабії // Філософія. Культура. Життя.: Міжвузівський збірник наукових праць: Спеціальний випуск: Матеріали IV всеукраїнських філософсько-богословських читань «Православ’я у світовій культурі» (Дніпропетровськ, 2006.). – Дніпропетровськ, 2007. – С. 74-77.

9. Стати В. Молдаване Украины: историко-географическое и этнодемографическое исследование. – Одеса, 2009. – 534 с.

10. Параска П.Ф. Внешнеполитические условия образования Молдавского феодального государства. – Кишинев: Штиинца. 1981. – 176 с.

11. Королюк В.Д. Волохи и славяне русской летописи. – Кишинев: редакционно-издательский отдел АН Молдавской ССР, 1971. – 23 с.

12. Куницкий П. Краткое статистическое описание Заднестровской области, присоединенной к России по мирному трактату, заключенному с Портою Оттоманскою в Бухаресте 1812 года. – С-Пб.: Тип. И.Глазунова, 1813. – 30 с.

13. Мельнікова Л.С. Східнослов′янська колонізація Південної Бессарабії (V - перша половина ХІХ ст.): автореф. дис. …. канд. іст. наук. – Одеса, 1999. – 19 с.

14. Полевой Л.Л. Очерки исторической географии Молдавии XIII-XV вв. – Кишинев: Штиинца. 1979. – 200 с.

15. Гонца Г.В. Молдавия и Османская агрессия в последней четверти XV - первой трети XVI в. – Кишинев: Штиинца. 1984. – 151 с.

16. Святой великомученик Иоанн Сочавский // Святые нашего края. Прнидунавье, Бессарабия (Дунай-Днестровское междуречье), Северо-Западное Причерноморье / Сост. Иерей Евгений Проценко. – Измаил, 2009. – С. 18-20.