НАУКОВО-ПЕДАГОГІЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ ВЧЕНИХ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОГО ВІДДІЛЕННЯ КИЇВСЬКОГО ПОЛІТЕХНІЧНОГО ІНСТИТУТУ ІМПЕРАТОРА ОЛЕКСАНДРА ІІ

Професійний рівень випускників сільськогосподарського відділення КПІ зростав пропорційно нагромадженню і розвитку знань професорсько-викладацького складу інституту. Вуз не може готувати висококваліфікованих спеціалістів без справжньої науки. Активно і плідно працювали на сільськогосподарському відділенні професориЄ.П.Вотчал, М.П.Чирвинський, В.В.Колкунов, Ю.М.Вагнер, К.Г.Шіндлер[1].

Метою даної статті є аналіз науково-дослідної діяльністі вчених сільськогосподарського відділення Київського політехнічного інституту Імператора Олександра ІІ.

Яскраву сторінку в історію вищої сільськогосподарської освіти, у розвиток природничих наук в Україні вписав Є.П.Вотчал. Призначений 1 вересня 1989 р. ординарним професором кафедри ботаніки КПІ, вчений займався дослідженням загального характеру руху патоки в деревах, почав вивчати тиск її у тканинах по всьому стовбуру. Патока — це сік, що міститься в судинах дерев, стебел і корінні живих рослин. Пересування патоки від коренів до бруньок і листків (висхідна течія), а також виділення патоки з перерізаних судин ("плач рослин") відбуваються внаслідок кореневого тиску. У патоці містяться у розчинному стані мінеральні й органічні амінокислоти, цукри, білки, фітогормони та інші речовини. Найбільше патоки виділяється повесні.

Є.П.Вотчал вивчав "плач дерев" на різній висоті стовбура дерева, механізм всмоктування кореня дерева влітку, хімічні властивості патоки тощо. Наполегливість, працьовитість, цілеспрямованість пошуку Є.П.Вотчала можна з повним правом назвати науковим подвигом. У листі до К.А.Тімірязєва вчений повідомляв: "Я будую риштування (башти) до верхівки дерева метрів 13-14 від землі та записую добовий хід тисків (залежно від пори року й доби). Кілька разів, майже не сідаючи, я лазив угору і підраховував 42 години без сну. Вийшли дуже цікаві дані"[2,13].

Євген Пилипович дійшов висновку про важливість функціо­нального значення патоки, яка пересувається по дереву. У КПІ Є.П.Вотчал продовжував експериментальні роботи з метою детального дослідження одного з "кінцевих двигунів" рослин - кореня, а також вивчав питання про роль ферментів патоки, про випаровування крони дерев, проводив електрометричні дослідження на них. У 1913 р. він опублікував праці "Про вплив зовнішніх умов на роботу кореня", "Електрометричні дослідження звичайної берези", в 1916 р. — "До питання, про роль і склад патоки" та ін.

Природа щедро наділила Є.П.Вотчала талантом педагога. Його лекції відзначалися глибиною, логічністю, дохідливістю, емоційним характером та багатством мови. На сільськогосподарському відділенні вчений читав анатомію та фізіологію рослин. А за демонстрацію на лекціях і проведення семінарських занять відповідав В'ячеслав Рафаїлович Заленський, призначений молодшим лаборантом у КПІ в листопаді 1899 р. [3]. Захопившись науковими дослідженнями, молодий учений надрукував в "Известиях КПИ" чудову працю "Матеріали до кількісного аналізу різного листя одних і тих же рослин" (1904), яка потім посіла одне з перших місць у світовій ботанічній літературі. В.Р.Заленський у 1905-1906 pp. опублікував статті "Про фізіологічну роль ядра в клітині", "Які речовини необхідні для живлення зеленої рослини", "Керівництво до ботанічних спостережень і дослідів з фізіології рослин" і захистив магістерську дисертацію[4]. Підручник природничої історії (в ньому міститься ботанічна частина, написана В.Р.Заленським) витримав три видання. Працював учений на сільськогосподарському відділенні КПІ до 1916 р.

У 1901 р. Є.П.Вотчал почав читати курс мікробіології. Учений широкої ерудиції, обізнаний у різних галузях знань — філософії, історії, літературі, Є.П.Вотчал читав лекції в Київському товаристві природознавців, Сільськогосподарському науковому комітеті, брав участь у створенні Вищих жіночих медичних курсів, Жіночого медичного інституту. "Коли медичному інституту, — писав він в автобіографії, — було потрібно створити замість зоології та ботаніки новий курс біології, інститут зробив честь просити мене виконати це доручення. Я створив цю, тоді ще нову дисципліну, котра не мала жодних підручників із тими ухилами, які були необхідні"[5]. На вченого було покладено чимало інших доручень: у 1911 р. тимчасово виконував обов'язки присяжного засідателя, у 1913 р. — член професорського дисциплінарного суду, член бібліотечної комісії.

Тривалий час кафедрою часткового землеробства КПІ (насіннєзнавство, вивчення біології і культури сільськогосподарських рослин) завідував професор У лютому 1899 р. його призначили викладачем КПІ. Через рік П.Р.Сльозкін захистив магістерську дисертацію і здобув звання екстраординарного Петро Родіонович Сльозкін. професора. В інституті він був деканом сільськогосподарського відділення (1908- 1915) і завідував лабораторією часткового землеробства (1902-1919) [6]. Широкою популярністю в Росії користувався "Сільськогосподарський календар" П.Р.Сльозкіна, який видавався у 1912-1914 pp. Багато статей ученого друкувалося в щоденнику головного управління землеустрою і землеробства.

У 1912-1920 pp. лабораторією загального землеробства керував другий відомий учений — Володимир Володимирович Колкунов. У 33-річному віці він поступає на сільсько-господарське відділення КПІ. Слухаючи захоплюючі лекції Є.П.Вотчала, аналізуючи власні спостереження, В.В.Колкунов зрозумів, що поряд з впровадженням агротехнічних і організаційних заходів великі можливості боротьби з посухою закладені також у самій рослині, на що до К.А.Тімірязєва не звертали необхідної уваги. Подібно тому, як інженер-конструктор повинен знати всі деталі машини і роль кожної з них у роботі, так, за переконанням В.В.Колкунова, біологу-агроному необхідно знати будову своєї "зеленої машини" і функції її окремих частин. Тільки за такої умови можна свідомо створювати придатніші, зокрема посухостійкіші рослини. Після закінчення сільськогосподарського відділення КПІ В. В. Колкунов працював ад'юнктом і успішно керував науковим студентським гуртком у цьому к інституті. Перших результатів експериментальних досліджень молодий учений домігся вже у 1903 p., оскільки було підтверджено зв'язок посухостійкості з особливостями будови (дрібноклітинністю) рослин. Через два роки В.В.Колкунов опублікував першу частину фундаментальної праці "До питання про створення посухостійких рас культурних рослин", а в 1907 р. вийшла з друку друга частина видання. Ця праця принесла не тільки магістерський ступінь (1909), звання екстраординарного професора, Ахматовську премію і світове визнання, але й, що найважливіше, послужила могутнім поштовхом до створення нового напряму селекції щодо посухостійкості [8].

На сільськогосподарському відділенні КПІ курси "Морфологія і систематика рослин", "Рослинні паразити", "Експериментальне вчення про спадковість" читав професор Сергій Гаврилович Навашин (1857-1930) — вчений-біолог, засновник відомої школи цитологів, ембріологів та цитогенетиків, академік ВУАН (1924) і АН СРСР (1918). З 1894 по 1915 рік С.Г.Навашин працював у Київському університеті і за сумісництвом — у КПІ. У цей час він закінчив ряд досліджень процесу запліднення в однодольних і дводольних рослин, що привело вченого до відкриття подвійного запліднення у покритонасінних рослин і принесло йому світову славу. Ім'я С.Г.Навашина пов'язують з відкриттям супутників хромосом і відкриттям халазогамії у ряді покритонасінних. Один з вихованців і послідовників школи С.Г.Навашина відомий український ботанік, професор Київського університету В.В.Фінн писав про нього: "Все, що він робив, було прекрасним, прекрасні його малюнки, прекрасні його колекції, прекрасні "його роботи, прекрасні його відкриття"[9]. За видатні заслуги вчений був обраний почесним членом 20 академій і наукових товариств світу [10].

У 1912 р. цю кафедру очолив професор Микола Феофанович Кащенко, захоплювався дослідженнями з питань ембріології тварин і людини. Професор М.Ф.Кащенко заснував акліматизаційний розсадник рослин у Києві (1913) і керував ним до кінця свого життя. Він разом із професором В.О.Караваєвим організував Зоологічний музей ВУАН і був його директором (1919-1926). У 1918 р. Миколу Феофановича обрали академіком ВУАН. [11]

У розвитку зоотехнічної науки важлива роль належить дослід­женням першого декана сільськогосподарського відділення КПІ Миколи Петровича Чирвинського. Він був першим автором курсу "Загальне тваринництво", до якого входило і вчення про годівлю сільськогосподарських тварин. Микола Петрович — автор підручника "Загальне тваринництво", що витримав чотири видання. Захоплення М.П.Чирвинського фізіологією і хімією зумовило розробку ним наукових основ годівлі, фундаментом яких є "фізико- хімічна сторона". Перше дослідження було присвячене питанню утворення жиру в тваринному організмі, правильне розв'язання якого становило не лише біологічний інтерес, а й мало велике практичне значення.

У 1898 р. М.П.Чирвинський із задоволенням прийняв пропозицію очолити лабораторію тваринництва і виконувати обов'язку декана сільськогосподарського відділення КПІ. 5 лютого 1900 р. рада інституту обрала його деканом на чотири роки. Але адміністративна робота не приносила задоволення М.П.Чирвинському. 30 липня 1904 р. вчений відмовився від неї. Деканом сільськогосподарського відділення став професор К.Г.Шіндлер.

У зв'язку із 25-річною службою М.П.Чирвинського залишили на п'ять років в інституті ординарним професором. А наступного року рада КПІ таємним голосуванням обрала його директором інституту, Микола II затвердив це рішення. Однак через незгоди, що виникли навколо питань управління вищою школою між міністерством фінансів і М.П.Чирвинським, останній був змушений залишити посаду директора. Його знову обрали ординарним професором на п'ять років. 10 листопада 1914 р. міністерство торгівлі і промисловості, у підпорядкуванні якого тоді був інститут, затвердило рішення ради про присвоєння М.П.Чирвинському звання "заслуженого професора". Учений продовжував читати курс з вівчарства, разом з лаборантом М.І.Єлагіним у 1915 р. опублікував книгу "Розмножувані в Росії породи грубошерстих овець".М.П.Чирвинський по праву вважається основоположником зоотехнічної науки в Росії. Його праці багато разів перевидавалися різними мовами, а вибрані твори опубліковані удвох томах у 1949- 1951 pp. Він же — автор підручника "Загальне тваринництво". Незважаючи на те, що деякі праці М.П.Чирвинського до певної міри застаріли, вони продовжують становити значний інтерес для сучасних учених і практиків.

На високий для того часу рівень поставив справу вивчення сільськогосподарських машин і знарядь та їх дослідного випробування професор Камілл Гаврилович Шіндлер. У 1 вересня 1899 р, рішенням ради КПІ він призначається штатним викладачем інституту на кафедру механіки. Через чотири роки Камілл Гаврилович захистив наукову працю на тему: "Теорія і конструкція орних знарядь" і одержав звання ад'юнкта. 13 грудня 1905 р. його затвердили екстраординарним професором. Вчений опублікував багато праць, що мають наукове і практичне значення. До них належать такі, як "Плуги оборотні і багатокорпусні", "Нарис розвитку парової оранки", "Коток Кембеля", "Дискові культива­тори", "Американські молотарки", "Колосожатки — Хедер" та ін. Однак 5 лютого 1911 р. декана К.Г.Шіндлера разом з іншими двома деканами звільнили з інституту. За їх підтримку виступили 11 професорів. За наказом міністра торгівлі й промисловості Тимашова вони позбавлялися роботи. Причиною такого рішення стало обмеження автономних прав інституту. Лише 18 березня 1917 р. звільнені професори повернулися до інституту[8].

Характерною рисою провідних учених і педагогів сільськогосподар­ського відділення КПІ були не тільки високий професіоналізм і прагнення закласти фундамент наукових знань про сільське господар­ство, а й всебічна гуманітарна підготовка, широта кругозору інтересів. Знання кількох мов було природним, обізнаність з музикою, літерату­рою, театром, живописом — необхідним. Читання лекцій вважалося справою честі кожного дослідника і педагога найвищого рівня.

У 1918 р. сільськогосподарське відділення Київського політехнічного інституту було перетворене на сільськогосподарський факультет.

Список використаних джерел та літератури

1. Київський політехнічний і Київський сільськогосподарський інститути. XXV років. 1892-1923. Ювілейний збірник. — Київ, 1924. — С. 8

2. Вотчала-Словачевська В.Є. Євген Пилипович Вотчал/ В.Є.Вотчаа-Словачевська Г.Г., Костюк . — Київ: Наукова думка, 1991. —120 с.

3. Київський міський державний архів. Фонд 18, oпис. 1, справа. 561, арк. 18.

4. Записки Київського сільськогосподарського інституту,—1929.— Т. 4.-С.448.

5. Київський міський державний архів. Фонд 18, oпис. 1, справа. 709, арк. 40.

6. Київський політехнічний //Вісник сільськогосподарської науки. - 1966. - № 4. - С. 12.

7. Из истории Киевского политехнического института. - Т. 1.(1898-1917). - К.: Изд- воКГУ, 1961.-386 с.

8. Известия Киевского политехнического института императора Александра ІІ. Отдел инженерно-механический. 1913 г.—К.: Тип. т-ва И. Н. Кушнеров и и К0, 1914.— 493 с.

9. Киевский политехнический институт императора Александра II: Краткий очерк его возникновения.— К.: Тип. т-ва И. Н. Кушнеров и К0, 1898.— 54 с.

10. Бородай І.С. Розвиток зоотехнічної науки в Україні в контексті діяльності професора В.П. Устьянцева / І.С. Бородай // Історія української науки на межі тисячоліть. – Вип. 41.-К., 2009.-С. 28-35.

11. Конотопець Н. Микола Кащенко. Біографічна повість./ Н. Конотопець— Київ: Молодь, 1980.-С. 232.