Динаміка змін технічного оснащення заможним селянством України в роки НЕПу

Важливе місце у забезпеченні належного функціонування індивідуального селянського господарства в добу нової економічної політики (непу) займало їх достатнє забезпечення сільськогосподарським реманентом та сільськогосподарськими машинами, які вже на початку XX ст. набули достатньо широке поширення в сільському господарстві України. Їх відсутність, так само як і відсутність власної тяглової сили, означало для селянина неможливість відновлення, а потім і подальшого розвитку та інтенсифікації виробництва. Слід, однак підкреслити, що в умовах непу не всі соціальні групи села в рівній мірі виступали покупцями сільгосптехніки та реманенту. Серед усіх груп селянства найбільш активно набувало сільгоспреманент заможне селянство.

Метою статті є розгляд особливостей придбання заможним селянством України високопродуктивної сільгосптехніки та реманенту в період непу.

Окремі аспекти порушеної нами проблеми досліджувались у свій час М. Гуревичем, В. Калініченком, А. Морозовим [1], проте ми спробуємо поглянути на неї з іншої точки зору.

Як показує статистика, у I пол. 20-х рр. XX ст. найінтенсивніше обзаводилися ґрунтообробним реманентом – плугами, букерами, боронами – середньопосівні площі селян, це було певним чином до того ж тимчасовим винятком, на що були певні причини [91, 183]. Вказані знаряддя набували ті селяни, які отримавши землю під час революційних аграрних перетворень енергійно взялися за господарювання, намагаючись будь-що зміцнити свої господарства. Що стосується ж багатопосівних груп, то вони значно повільніше набували ґрунтообробний реманент, маючи певну пересторогу до подальших умов господарювання. Однак зі зміцненням позитивних економічних тенденцій, які приніс неп, заможне селянство впевнилося у нових можливостях, активно включилося у процес підвищення рівня інвентарної забезпеченості своїх господарств. В середині 20-х рр. саме заможні господарства із засівами понад 9 дес. найбільш активно набували сільськогосподарський реманент, особливо складні сільгоспмашини [240, 176]. Саме заможне селянство, яке досягло високого рівня традиційної агрокультури, на відміну від колективних господарств та індивідуальних економічно слабших груп селянства, великого значення надавало впровадженню досягнень агрономічної науки та застосування високопродуктивної техніки, маючи достатні можливості вкладати у реманент кошти, отримані від продажу товарних лишків, і саме таким чином за рахунок інтенсифікації землекористування дбаючи про подальше зростання продуктивності та прибутковості своїх господарств.

Заможні групи господарств, у порівнянні з іншими, більше реманенту купляли за власну готівку [83, 57]. Якщо пересічно по Україні лише третина техніки продавалася за готівку – 27,9%, то частка заможних та багатих господарств в цьому виді продажу становила відповідно 39,6 та 46%, оскільки суттєво зменшувала навантаження на кредитні ресурси, вивільняючи їх для незаможників [126, 95]. Заможне селянство майже половину сільгоспмашин купувало за готівку, що було дуже вигідно державі.

Оскільки партійно-радянське керівництво УСРР не полишало спроб використати заможне селянство у власних цілях, одним із найважливіших напрямків діяльності розгалуженого державного апарату була політика активного викачування грошових накопичень із заможної частини українського села. Яскравим прикладом цієї політики стала постанова Української Економічної Наради від 20 лютого 1925 р., яка стосувалась дозволу на продаж індивідуальним селянським господарствам 10% сільськогосподарських тракторів, що ввозились із-за кордону. Прийнята постанова викликала певне невдоволення серед більшовицько налаштованих верств суспільства. Це мотивувалось тим, що виконання даного рішення призвело б до подальшого збільшення економічної та політичної ваги заможного селянства в житті як села, так і держави в цілому. В зв'язку з цим рішенням ЦК КП(б)У при Наркомземі УСРР за участю РСІ була створена спеціальна комісія, на яку покладались обов'язки перевірки та встановлення доцільності введення в дію даного дозволу. Рішення комісії, до складу якої входили досвідчені економісти-агарарники, зокрема М. Вольф, М. Качинський, стосовно вищезгаданої постанови УЕР було схвальним як із соціально-економічної, так і з політичної точки зору. У її висновках прямо зазначалось, що “Заборона продажу тракторів окремим селянам машинно-торгуючими організаціями призвела б тільки до перепродажу їм тракторів низовими кооперативними організаціями (що вже мало місце) і боротьба з ним майже не можлива” 126, 91.

Дозволяючи купівлю сільськогосподарських тракторів заможному селянству за готівковий розрахунок, радянська влада вбачала в цьому реальну можливість “…вилучення заощаджень заможної частини селянства і направлення цих заощаджень на заходи, які сприяють загальному підйому виробничих сил сільського господарства, а не на торгівлю чи лихварства. Продаж тракторів за готівковий розрахунок із авансуванням торгуючих організацій зі сторони індивідуальних покупців, по-перше, дасть змогу всі засоби держави вкласти в кооперативного споживача і, по-друге, дозволить розширити число ввезень машин без нових затрат із сторони держави” 126, 93.

Так, за статистичними даними ЦСУ України в 1926/27 р. заможні групи селянства виразно лідирували серед інших соціальних верств селянства секторі продажу сільськогосподарських машин і технічно удосконалених знарядь праці [126, 96]. Особливо це помітно на прикладі молотарок. Так, за кількістю молотарок заможне селянство у 1927/28 р. придбало 7,3%, що становило 11,8% загальної вартості проданих молотарок [240, 186]. Так, заможні групи села у 1926/27 р. придбали 44,8% всіх проданих машин, при тому, що їх загальна склала 55,5% загальної вартості продажу [126, 96]. У річному звіті Київського Сільбанку за 1926/27 операційний рік ця ситуація коментувалась наступним чином: “Сталося так, що найважливіші та дорожчі машини опиняються в руках заможної верстви, яка всі свої заощадження, що раніше кидала в землю, тепер пускає у складні машини” [207, 8].

Аналіз наведених у нашому розпорядженні матеріалів свідчить, що у бідняцьких господарствах переважала купівля простих знарядь для обробітку ґрунту. В складі їх реманенту вони сягали 85,7%, в той час як заможні господарства купували більш ширший асортимент техніки та знарядь. Так, у господарствах з посівами понад 9 дес. частка придбаних простих землеобробних знарядь (переважно плуги, борони) складала від 27,4 до 34,1 %.

Саме заможна верства села активно насичувала сільську місцевість дорогими, але і високопродуктивними сільгоспмашинами, такими, наприклад, як молотарки, яких воно у відсотковому відношенні придбало 38,7 відсотків. За загальною вартістю проданих машин саме заможне селянство купувало 48,9% сільськогосподарських машин (для порівняння: незаможники – 7,5%; бідняки – 1,5%; колективи – 11,7%; середняки – 30,4%). Лідирували заможні господарства і за кількістю куплених машин – 43,4 % (для порівняння: незаможні – 11,2%; бідняцькі – 2,9%; колгоспи – 2,9%; середняки – 39,6%) [126, 96].

К контексті піднятої нами проблеми слід зазначити, що заможним господарствам було вкрай важко придбати необхідні машини на умовах довгострокового кредиту. Але навіть за таких несправедливих умов заможне селянство лідирувало серед покупців складної сільськогосподарської техніки. Натомість партійно-радянське керівництво не хотіло допустити зосередження сільськогосподарського реманенту в руках “куркульства”, хоч у той же час потреби відновлення економіки вимагала притоку в бюджет грошових надходжень, які можна було отримати, продаючи техніку заможному селянству. Адже саме ця соціальна група села мала можливість купляти засоби виробництва за готівку.

Проте у справі машинопостачання селянства все більш виразно проступали ідеологічні риси, що яскраво демонструвала ситуація із суперпільговими умовами забезпечення реманентом колективних господарств. Колгоспи, не зважаючи на незначну загальну частку посівних площ, переважно споживчий характер їх господарювання, були поставлені у найбільш вигідні умови. Саме на них була спрямована система пільг, можливість отримання довготривалих кредитів на придбання складної техніки.

Та все ж, незважаючи на існуючі прорахунки у вирішенні проблеми постачання селу сільгосптехніки, вже з середини 1920-х рр. машинопостачання селу перевищило довоєнний рівень і характеризувалося подальшою стійкою тенденцією до зростання. Заможні господарства концентрували у своїх руках найбільшу кількість реманенту, у тому числі складних, високовартісних, а отже високопродуктивних машин, які використовувались ними максимально продуктивно.

Література:

1. Гуревич М. Вопросы современного крестьянского хазяйства Украины. – Х.: ЦСУ, 1927. – 191 с.; Калініченко В. Селянське господарство України в період непу. Історико-економічне дослідження. – Х.: Основа, 1997. – 400 с.; Морозов А. Село і гроші. Українська кредитна кооперація в добу непу. – Черкаси, 1993. – 274 с.

2. Калініченко В.В. Селянське господарство України в доколгоспний період (1921 – 1929). – Х., 1991. – 129 с.

3. Україна. Статистичний щорічник на 1929 р. – Х., 1929. – 399 с.

4. Звіт “Сільський господар” за 1927/1928 р. – 286 c.

5. Лазуренко В.М. Заможне селянство України в умовах Непу. – Черкаси, 2003. – 201 с.

6. . Селянський кредит. – 1926. – Ч. 5.