ДІЯЛЬНІСТЬ СИМОНА ПЕТЛЮРИ В ЕМІГРАЦІЇ (1920 – 1926 РР.)

Після захоплення України військами більшовиків, уряд УНР вимушено переїхав на територію Польщі. Відповідно до закону УНР від 12 листопада 1920 р. «Про Тимчасове Верховне Управління та порядок законодавства в Українській Народній Республіці» у Польщі почав діяти Державний Центр УНР в 1л.11а на чолі якого став безпосередньо Симон Петлюра. Крім Польщі багато українців емігрували в інші країни, зокрема до Чехословаччини, Німеччини, Франції, Болгарії, США, Канади. Чисельність української державно-політичної еміграції становила понад 30 тис. осіб [2, с. 447].

В еміграції С. Петлюра продовжив свою політичну діяльність поєднуючи з публіцистикою, він залишаючись на чолі визвольного руху. Його бачення перспективи існування незалежної України мали визначальний вплив на процеси в тогочасній політиці. Авторитет і вплив Петлюри залишалися високими.

Співпраця з Польщею надавала надію, що територія Наддніпрянщини, окупована більшовиками, буде звільнена. У цей час перед урядом УНР і Симоном Петлюрою поставало завдання забезпечити громадянам УНР по можливості мінімальні матеріальні умови існування на території Польщі. Хоча це було надзвичайно складно. Однак у тяжких умовах еміграції українці проявили характер і здатність до самоорганізації. Але нажаль еміграційне середовище не було єдиним. Опинившись за кордоном, керівні діячі й активні учасники визвольної боротьби, по-різному оцінювали причини поразки, її наслідки і перспективи боротьби. Часті зміни урядів, спроби звинуватити один одного, звести особисті рахунки, не сприяли подальшій боротьбі [1, с. 172].

Навіть у цих важких умовах Симон Петлюра виступав за створення виконавчого і законодавчого органів влади які б діяли в екзилі, вважав необхідно розширити народовладдя шляхом скликання тимчасового представницького органу — Ради Республіки, яка мала стати запорукою політичної консолідації навколо еміграційного уряду. Сесію Ради скликали 3 лютого 1921 р. у Тарнові. Парламент розгорнув законодавчу діяльність, намагаючись впливати на поточні справи уряду [3, с. 54].

Але легальне існування Державного Центру УНР продовжувалося недовго. Після підписання у березні 1921 р. у Ризі польсько-радянського мирного договору уряд УНР і всі його організації втратили свій офіційний статус і право легального існування і на території Польщі. Державні установи були вимушені перейти на напівлегальне становище. Ліквідовувалась дипломатична місія УНР. На місці офіційних почали створювати громадські та благодійні емігрантські організації. Рада Республіки, не виправдала сподівань, проіснувавши лише півроку [2, с. 454].

Через небезпеку бути заарештованим у листопаді 1921 р. С. Петлюра переїхав з Тарнова до Варшави. На той час він всіляко намагається активізувати українську закордонну політику, постійно шукає шляхи для зближення із західними сусідами і через їхнє посередництво знайти для України надійну базу у світовій міжнародній спільноті. Першочерговим завданням закордонної політики уряду УНР в еміграції він бачив відновлення зв’язків з дипломатичними представництвами уряду, які існували і діяли майже у всіх європейських державах. Він наполегливо закликав своїх представників брати участь у всіх міжнародних конференціях в Генуї, Каннах, Женеві, засіданнях Ліги Націй, подаючи від України відповідні меморандуми і заяви, наполягає на проведенні ро­боти для прийняття України до Міжнародного Товариства Прихильників Ліги Націй.

Через брак коштів на утримання дипломатичних представництв та необхідність їх скоротити С. Петлюра вносить пропозицію про створення Експозитури уряду УНР, тобто мобільної мережі представництв у зарубіжних країнах, які б опікувалася життям української еміграції та координували діяльність дипломатичних представництв. Також брав участь у створенні помісної церкви. Кінцеву модель якої С. Петлюра бачив у формі Київської патріархату [4, с. 359].

С. Петлюра багато сприяв справі популяризації української культури у світі, дбав про освіту, брав участь у створенні українських культурних і науково-дослідних закладів. Він велику увагу надавав поширенню знань про Україну за її межами. Постійно цікавився підготовкою до видання так званої «Синьо-жовтої книги», в якій різними іноземними мовами розповідалося б про Ук­раїну [4, с. 351].

Слід відзначити, що С. Петлюра доклав чимало зусиль для координації діяльності всієї української еміграції. Але внутрішнє становище еміграції було важким: велика розбіжність у поглядах, суперечки партійного та особистісного характеру. На той же час через пропаганду поширювались 3л.33адянські настрої які компрометували ідею діяльності українських екзильних органів влади закордоном. Опозиційні настрої переростали в наміри усунути Петлюру з провідного становища в Державному Центрі УНР. Особливо наполягали на цьому та вели підривну діяльність у емігрантському середовищі П. Андрієвський, А. Макаренко і Ф. Швець — колішні члени Директорії УНР, але їх задуми не досягли успіху [2, с. 466].

З огляду на вимоги більшовиків до Польщі заборонити діяльність уряду УНР на її території і видати С. Петлюру, він вирішує покинути Варшаву. Спочатку він виїхав до Угорщини, де офіційно перебувала українська дипломатична місія і угорський уряд доброзичливо ставився до українських емігрантів. Їхав через Відень, де у колі українських емігрантів відсвяткував новий рік. 24 травня 1924 р. їде до Цюріха в Швейцарії. 8 серпня 1924 р. переїхав до Женеви. Лише 16 жовтня 1924 р., він отримує дозвіл на в’їзд до Франції, С. Петлюра прибуває до Парижа [2, с. 479].

Невдовзі лідер українського національно-визвольного руху зумів стати визнаним лідером паризького українського центру, зібравши навколо себе відданих людей. Петлюра виношує ідею створення координуючого органу — загально-еміграційного Українського Громадського центру, який здійснив би чергову спробу подолати існуючі суперечності і об’єднати зусилля для бо­ротьби за українську державність, забезпечивши її репрезентацію перед світовим співтовариством. Однак ця справа була надзвичайно непростою і наражалась на невдачі [4, с. 398].

Він продовжує керувати діяльністю екзильного уря­ду УНР, широку поінформований про всі події, активно втручається в них. Він цікавиться справами української громади Франції, безпо­середньо або опосередковано брав участь у всіх заходах громадського і політичного життя.

Симон Петлюра веде роботу щодо створення друкованого органу. Перше число тижневика політики, культури, мистецтва і громадського життя «Тризуб» вийшло 15 жовтня 1925 р. У «Тризубі» С. Петлюра писав головним чином на теми недавніх визвольних змагань, про завдання еміграції і становище України під більшовиками. Його участь у журналі була постійною. Він виступав з оглядами політичних подій в контексті українських проблем [2, с. 483].

Симон Петлюра в означений період 1920 – 1926 рр., залишався визнаним лідером еміграції. Він дав теоретичне обґрунтування визвольної боротьби, першим проаналізував соціальні та національні причини збройної поразки визвольних змагань, довів утопічність поглядів своїх опонентів щодо можливого реально рівноправного існування ук­раїнської нації у складі федерації. Лише раптова загибель зупинила державницьку і суспільно-політичну діяльність видатного діяча.

Підсумовуючи вище наведене що в еміграційний період Симон Петлюра ефективно займався організацією державних структур і зробив значний внесок для консолідації української еміграції.

Література

1. Губарець В. Симон Петлюра на еміграції / В. Губарець // Пам’ять століть. –2009. – 3 – 4. – С. 171 – 178

2. Литвин С. Суд історії: Симон Петлюра і петлюріана. / С. Литвин – К.: Видавництво імені Олени Теліги, 2001. – 640 с.; 4л..

3. Піскун В.Симон Петлюра як політичний лідер УНР в еміграції: міжнародний і український контексти./ В. Піскун // Матеріали всеукраїнської наукової конференції (20-22 травня 2009р.)/ Відп. 5л.5. Ф.В. Верстюк. – К.: ПЦ Фоліант, 2009. – С. 52 – 68.

4. Сергійчук В.І. Симон Петлюра. / В.І. Сергійчик – К.: Україна, 2004. – 448 с. (Українські державники): іл.

Науковий керівник: кандидат історичних наук,

Турков Володимир Вікторович