“КЛАСОВА БОРОТЬБА” ЯК ІСТОРИЧНА ПАРАДИГМА СУЧАСНОЇ ІСТОРИЧНОЇ ДУМКИ УКРАЇНИ

Майже двадцять років відділяє наше сьогодення від розпаду Радянського Союзу. Ця точка відліку відкрила нові шляхи пошуку перспектив творення власної історії. Проте аналіз вітчизняної суспільної повсякденності дає всі підстави стверджувати, що вони позначені рудиментами ще радянської епохи. Важливим аргументом у цій ситуації постає уявлення про історію, як про “боротьбу класів”. Не варто піддавати нищівній критиці якість цієї радянської продукції, але залишати поза увагою теж було б занадто самонадіяно. Як відомо, вперше поняття “класової боротьби” увів у вжиток і систематизував видатний німецький філософ Карл Маркс, розуміючи під ним конфлікт в антагоністичному супільстві, що є рушієм прогресу.

У СРСР Марксове вчення було взято на озброєння, і за ленінсько-сталінським зразком уже трактувалось у спрощеному вигляді, проте охоплюючи всі сфери суспільного буття (економіку, ідеологію, культуру тощо) та виправдовуючи революційне насильство. Пізніше, в брєжнєвську добу. це поняття трансформувалося відповідно до тогочасних геополітичних реалій, зокрема, з метою атаки капіталізму і обгрунтування цих дій. Отже, весь цей час “партійний принцип” написання історії вважався пріоритетним.

Цікаво, що вибудувана на радянських взірцях вітчизняна історія достатньо легка для засвоєння. Та у своєму не надто критичному підході для людини мислячої вона багато в чому породжує недовіру. А тому сьогодні актуальним постають питання: “Наскільки заважає позбутись і чи має велику силу поняття “класової концепції?”, і “Як впливає це на тих, хто пише історію?”. Не дивно, що надмірна заангажованість, і можливо, пошуки нових критеріїв оцінки минулого зробили цю тему дещо непривабливою чи точніше – призабутою.

Отже, потреба в аналізі відображення класових концепцій у вітчизняній історичній думці – беззаперечна. Особливо це актуально зараз, коли серед істориків відчувається нагальна потреба конструювання нової дослідницької методології.

Історія пишеться авторами, але її вплив поширюється на все супільство. І основне ремесло історика, як перевізника між минулим та майбутнім, полягає у справедливій інтерпретації та аргументації під час роботи “від джерела”. Переконати у слушності своїх міркувань – завдання не з легких. Як справедливо зауважив французький письменник Жозеф Жубер: “До історичної розповіді повинні додаватись лиш такі роздуми, до яких розсудливий читач, не може дійти власним розумом” [1].

Сучасна проблема об’єктивного відображення “історичної розповіді” у вітчизняній науці набула дискусивного характеру. Особливо це помітно в теперішніх умовах, в час відходу від традиційної свого часу марксистської концепції теорії суспільства. Однак, конструювання схеми національної історії зберігає чимало моментів матеріалістичної спадщини. Це і не дивно, бо ще недавно марксизм був чи не єдиною доступною методологією. Виховна функція історії є однією з визначальних. Але як уберегти суспільну свідомість (а тут ми вже можемо диференціювати і політичну еліту, і широкі маси населення) від сфальшованої подачі минулого. Переважно функція історичного пізнання реалізується через читання підручника (назвемо її дидактична функція). Спокуса ідеологічного впливу на маси через підручник не втратила свого резону і сьогодні ми спостерігаємо. як коригування змісту, враховуючи актуальні політичні процеси, постійно триває.

Наведемо приклад. В одному з уривків розділу “Українська національно-демократична революція” навчальної книги О. Бойка: “Після падіння царизму перед суспільством постали невідкладні завдання, з’явилися нові проблеми. Першочерговим було створення нової стабільної держави, визначеність у питанні про участь у війні, подолання негативних тенденцій у економіці, вирішенні аграрного та національного питань” [2, с. 316].

Лаконічна мова підручникового історіописання та використання в науковому арсеналі словосполучень “падіння царизму”, “створення нової стабільної держави”, “вирішення аграрного та національного питань” схиляють до інтерпретування встановлення радянської влади, як цілком виправданого та закономірного процесу. До того ж це породжує одномірний погляд на період історії України в роки національно-демократичної революції 1917-1920 рр., враховуючи його насиченість “білими плямами”.

Не потрібно вдаватися до глибоких пошуків, щоб знайти схожі тенденції до написання в попередниці – радянській історичній науці. Зразком послугує звичайний підручник з історії СРСР: “З перемогою революції активізувалася демократична боротьба всіх народів Росії за національний і визвольний рух… Вирішення національного питання було можливим лише в спільній боротьбі за втілення соціальних перетворень, демократичних свобод, корінної аграрної реформи” [3, с. 195].

Пошуки в західній історіографії витоків проблематики наштовхують на інакше розуміння, застосовуючи “ревізіоністські” погляди на Радянський Союз як творця націй. Сергій Єкельчик, канадський історик за походженням із України зазначає: “У “робітничо-селянській державі”, в якій жили – принаймі на папері – винятково робітники й колгоспники, категорія “класу” втратила свою таксономічну вартість. Національність стала одиноким універсальним ярликом для класифікації й управління масами радянських громадян. Тож не дивно, що національності перестали вважатись рівними… Якщо у двадцятих роках СРСР був державою різних національностей і нерівних класів, то в кінці тридцятих він перетворився на державу рівних класів і нерівних національностей, де центр ототожнювався з російською нацією” [4, с. 19-20]. У результаті отримуємо не стільки акцентування на суспільній стратифікації, скільки на національні цінності. Західна історіографія, уже давно відмовилась від лінійних схем історичного розвитку і не займається вивченням історії націй, держав тощо. Такий шлях пояснення історичних подій демонструє відцентрові ознаки єдиності життєздатної культури, і дає змогу читачеві перевести погляд із колоніальної боротьби на приховану символіку.

Утім, попри окремі відмінності, “марксизм” має всі шанси для того, щоб викристалізуватися, а не залишитися чи “розтанути” в українській незалежній історіографії як “стара хвороба”. Бо дається взнаки зокрема те, що великий масив істориків було підготовлено в “радянську епоху” і це призвело до формування колективної системи цінностей. Як наслідок, отримуємо захисну реакцію, тих хто вчився в СРСР. А спрощене розуміння історії і трактування з ідеологічних позицій значно полегшує дослідницький підхід. Показовою, в даному випадку, є діяльність діаспорних істориків, що відкинули софістиковане бачення і вдалися до заповнення вакууму української національної історії.

Важливе місце у відновленні і дещо оновленому формуванні національних цінностей посідає урядова політика пам’яті. Бо національна ідея є важливою умовою розвитку держави і буде реалізовуватись залежно від сприймання її молодим поколінням.

Політика, як процес, як діяльність, як боротьба завжди відбувається за певними правилами. Вони можуть бути – архаїчними – ненависть до конкурента і непримиренність до його поглядів, зрада і т.п., а можуть бути і цивілізованими, спрямованими на конструктивні дії, співробітництво, толерантне ставлення, здоровий прагматизм. Класова непримиренність кореспондує з політичним життям і суспільними реаліями минулого. У сучасну добу постмодернізму саме толерантність має бути і у нормативному плані тим засобом, який сприятиме передбачуваності і послідовності політичного курсу України в цілому [2, с. 43].

Розглядаючи якоюсь мірою постмодерне українське суспільство, об’єктивно зіштовхуємось із традиційним розподілом на основі ідеологічних та світоглядних принципів. Останнім часом у науковій літературі зберігається дослідна парадигма вивчення соціальної структури і соціальної стратифікації. Основу нинішнього вітчизняного суспільства складають колишні верстви радянського соціуму, де, незважаючи на так бажану “однорідність”, зберігалися становість, вертикальні зв’язки типу “панування – підпорядкування”.

Певна річ, аналізуючи сучасне українське суспільство, треба розглядати його не лише з погляду марксизму, а й залучати наукові досягнення світової наукової думки. Вдаючись до аналізу відносин власності на засоби виробництва, доводиться констатувати про наявність стратифікації на основі політичних та економічних чинників.

Огляд “некомуністичного” суспільства, яке отримали в результаті перехідного пострадянського етапу, породжує багато дискусій. Однією з таких є процес утворення та становлення “середнього класу”. Адаптація до нових політичних процесів дає можливість розглядати його не інакше, як соціальне замовлення. Ця “золота середина”, що мала б пов’язати ланками “верхи” та “низи” і сприяти консенсусу, так і не змогла утвердитись. Натомість отримали природну жагу українця стати таким і зайняти своє, визначене місце. А тому заради “зміцнення середнього класу” політичні еліти діють, керуючись своїми довгостроковими інтересами, де поєднання слова і діла суттєво розходяться.

Для об’єктивної оцінки теперішнього становища продуктивним залишається ще веберівський суспільний поділ на страти: а) клас як “клас власників”, в якому класовий статус індивідів детермінований насамперед диференціацією розмірів володінь, б) клас як “обмежений клас”, в якому класова ситуація індивідів детермінована перш за все їхніми можливостями експлуатувати послуги на ринку; в) клас як “соціальний клас”, структура якого складається з безлічі класових статусів, між якими цілком можливо чи спостерігається як типовий факт взаємна зміна індивідів, що відбувається на персональній основі або в рамках декількох поколінь [5, с. 150].

Проблема пошуку механізму, що б адекватно пояснював стратифікацію вітчизняного постмодерного суспільства є чи не одним із ключових питань у пошуку до “історичної справедливості”. Бо серед пріоритетів національної ідеї є створення консолідованої нації, з урахуванням її свідомості та ментальності. А це можливо за умови досягнення соціальної рівноваги, урахуванні інтересів індивідів та відмови від пострадянських (фактично ж радянських) стереотипів.

Аналіз вітчизняного суспільства дає підстави стверджувати, що навіть в умовах політичної трансформації, класовий підхід як дослідний конструкт не втратив своєї актуальності. Ця “криза” ще зберігається в історичній думці і охоплює її важливі складові: наукову, дидактичну і політичну та масову.

На наш погляд, до пріоритетів об’єктивного відображення дійсності у сучасній історичній думці варто залучати і нові здобутки світової науки, враховуючи позиції і нової генерації вчених. Поєднання цих сприятливих чинників і стане надійним фундаментом справедливого, позбавленого “білих плям” та фальші, об’єктивного (у веберівському розумінні) висвітлення та сприйняття минулого.

Література:

1. Жубер Ж. Цитаты, афоризмы и крылатые выражения // http://www.aforismo.ru/authors/3016/

2. Бойко О. Історія України. – К.: Академвидав, 2007. – 688 с.

3. Кондуфор Ю., Котов В. История СССР. – Киев.: Вища школа., 1987 – 342 с.

4. Єкельчик С. Імперія пам’яті. Російсько-українські стосунки в радянській історичній уяві / Пер. з англійської Миколи Климчука і Христини Чушак. – К.: Критика, 2008. – 304 с.

5. Вебер М. Основные понятия стратификации // СОЦИС. – 1994. – № 5. – С. 169-183.

Науковий керівник: кандидат історичних наук, Шамара Сергій Олександрович