ДИСКУРСИВНІ ТА СТИЛІСТИЧНІ НОВАЦІЇ В УКРАЇНСЬКОМУ ІГРОВОМУ КІНО 1980-Х РОКІВ

Формування ідейних концепцій та стилістичних особливостей в українському ігровому кіно кінця 1980-х років відбувалось на рубежі існування однієї держави (УСРС) та започаткуванням нового політичного, економічного та соціального строю з утворенням зовсім нового державного устрою (Україна). Кінострічкам цього періоду притаманні гіперболізовані засоби викриття явища тоталітаризму, які повинні були б спрацювати на розвинення ідеалів минулого та на пошук нової моделі кіно. Кінематографу 1980-х років притаманні публічність, критичне забарвлення, своєрідний пафос екранних творів, поодинокими стають випадки появи стрічок з поганим художнім смаком з використанням, для підсилення емоційної складової фільму. Режисери приділяють особливу увагу забороненим до цього часу темам, вони також починають переходити від колективних моделей людських стосунків до персоніфікованих проблем внутрішнього світу окремої людини. Впродовж 1980-х років спостерігається поява ігрових фільмів різного тематичного та стильового забарвлення, поступово режисери починають працювати вже в умовах послаблення впливу з боку органів цензури, що надає більше можливостей для самореалізації творчого потенціалу.

Характерними рисами українських кінофільмів цього часу стають самозаглиблення, з проекцією зовнішнього світу на світ внутрішній, самотність, відчуження, скорбота, покірність долі. Все це не тільки генерується в окремо взятому персонажі твору, а й проектується на суспільстві, яке оточує особистість.

В кіномистецтві цього періоду відбувається «заміна реального знаками реального» [1, с. 12]: сучасність, за Бодрійаром, розглядається як тотальна симуляція. Українське кіномистецтво 1980-х років слугувало своєрідним ігровим полем, в якому глядачеві пропонувалися принципово нові мистецькі образи. Особливістю фільмів зазначеного періоду стає живописність з уникненням аналізу змістовних елементів поетичного кіно, попри те, що більшість цих кінотворів об’єднані стійким бажанням утвердити на екрані правомірність більш узагальнених та поетично орієнтованих моделей життя.

Для позначення душевного стану людини 1980-хх років доцільним буде використання слова «втома» – втома від ваги історії, держави, культури. Це відчуття в українських фільмах з’являється поступово, режисери намагаються відчуття втоми перевести до іншої площини – відбувається процес з’ясування проблем існування. Оповідна, прозаїчна манера викладання матеріалу такими режисерами 1980-х років, як Роман Балаян, Кіра Муратова, Константін Єршов, В’ячеслав Криштофович, сприяла введенню до вжитку такого визначення, як режисери «міської прози» [3, с. 39], кінематографічне дослідження в яких обертається навколо людини, її долі, індивідуальних якостях.

Перші кроки режисерів «міської прози» у 1980-ті роки були зроблені з фільмами «Жінки жартують серйозно» (1981), «Грачі» (1983) режисера К.Єршова та набули подальшого розвитку в фільмах другої половини 1980-х років: «Дама з папугою» (1988) режисер А. Праченко, «Самотня жінка бажає познайомитись» (1986), «Автопортрет невідомого» (1988) режисера В. Криштофовича, «Повернення Батерфляй» (1982), «Біч Божий» (1988) режисера О. Фіалко, «Чорна яма» (1987), «Зелений вогонь кози» (1989) режисера А. Матешко, «Звинувачується весілля» (1986), «Смиренне кладовище» (1989) режисера О. Ітигілова, «Загублені в пісках» (1984) режисера Миколи Ільїнського.

В фільмі «Грачі» режисер Єршов намагався зобразити тіньовий бік суспільства з удаваною відсутністю злочинності. Події фільму «Загублені в пісках» розгортаються на тлі природи: піски, млин, струмок. В цьому алегоричному фільмі постають безіменні персонажі, знедолені, мов перемелене зерно в жорнах із піщинками на тлі неба та пустелі. В фільмі «Дама з папугою» герої стрічки видають себе не затих, ким вони є насправді, намагаючись таким чином сховати свою беззахисність і невпорядкованість у житті.

Варто відзначити, що в фільмах цього періоду загалом і В. Криштафовича зокрема відбувається якісно новий підхід при вирішенні тематичної складової стрічки. Так, проблема самотності, людського непорозуміння розкрита принципово по-новому в фільмі «Самотня жінка бажає познайомитися» через нову інтерпретацію жіночого образу, в той час, коли образ чоловіка знаходить своє екранне втілення лише в номінальному значенні. Головний герой стрічки В. Криштофовича «Автопортрет невідомого» постає перед глядачами в образі людини, яка з’ясовує, що її життя марне та безрезультативне, що вона загубилась між світом внутрішнього «я» та світом зовнішнім. Гіперреальність – фільм в фільмі, яка вибудовується в стрічці, допомагає донести до глядачів всю драматичність долі зайвої для суспільства людини. В стрічці, звичайна людина спроможна побачити в головному герої фільму, який демонструють в кінотеатрі, свого умовного двійника, якого спіткають ті самі негаразди в житті, який так само загубився в лабіринтах власного життя. Моделюючи таку нестандартну ситуацію режисер змушує героя докорінно переосмислити своє життя. Картина в публіцистичній манері оповідання демонструє реальне, а не вигадане життя, повсякденне, а не святково-урочисте.

В сатиричній стрічці «Біч Божий» режисер Олег Фіалко говорить про соціальні проблеми, які існують в суспільстві, та які до зазначеного часу замовчувалися. Однією з таких проблем є проблема безхатьків, якій приділяється особлива увага в стрічці – людина без постійного місця проживання має набагато більший внутрішній світ, ніж людина зі статком. Іронія, різкий гумор на межі пародії, імпровізація – засоби до яких вдається режисер для реалізації свого авторського задуму. Можемо помітити, що значна частина персонажів стрічок цього часу частково або в повному обсязі усвідомлюють безпритульність не тільки свого фізичного тіла, а й духу.

В стрічці «Зелений вогонь кози» зображено молоде покоління 1980-х років, яке страждає не лише від самотності, а й від байдужості – в першу чергу до самих себе. Фільм «Звинувачується весілля» є метафорою суспільства 1980-х років, в якому на прикладі весілля зображено безглуздя як апофеоз. Весілля в прямому сенсі обвинувачується в скоєному злочині, який є наслідком колективної пасивності та жалюгідності. Події фільму «Смиренне кладовище», знятого за мотивами однойменної повісті С. Каледіна, відбуваються на цвинтарі в осередку працівників «елітного» останнього притулку. Руками головного героя директор кладовища йде на службовий злочин: на місці старої могили викопується яма для нового поховання. Саме підлеглий копач і стає винним в злочину – на нього звалюється вся провина. В фільмі зображується світ, який віддзеркалює той, що залишився за межею кладовиська – боротьба за вигідне місце, хабарництво, влада сильнішого – все це формує той самий образ соціальної кризи.

Розглянуті фільми українського ігрового кіно 1980-х років засвідчують ідею, яку висунув постмодернізм – ідею «самовитрачаючогося Я», за якою людина повинна розуміти та сприймати життя, виходячи з нього самого, а саму себе – як істоту, для якої кожен момент життя бажаний заради неї ж самої. Людина усвідомлює неповторність свого життя, що надає їй жорстокості, призводить до безоглядного розтрачання себе. Життя – це «дещо інше, як рух, за допомогою якого будь-яка витрата одразу ж відшкодовується» [2, с. 311]. Для людини немає нічого недозволеного, дозволено все, а межа дозволеного знаходиться не ззовні, а в свідомості людини – господаря положення: вона усвідомлює відповідність своїх потреб та потреб світу. У своєму підході до кіно постмодернізм функціонує як самостійна естетична категорія, яка складається зі схильності або чутливості, жанру, сукупності теоретичних поглядів. Постмодернізм в кіномистецтві загалом й українському кіно зокрема, ніколи не визначався одним підходом, він характеризувався нагромадженням, зіткненням, охопленням широкого спектру стилів, жанрів та традицій. Постмодерністський кінематограф відрізняється своїм відходом від класичних основ – це нове кіно, яке відірване від реалістичного підґрунтя. Попри загальну одіозність доби – хаотичність, метушливість, дисгармонійність, український кінематограф цього періоду дає поживний поштовх для розмірковувань.

Література:

1. Бодрийар Ж. Симулякры и симуляция / Ж. Бодрийар // Фило­софия эпохи постмодерна. – Мн.: Красико-принт, 1996. – С. 48-73.

2. Деррида Ж. Письмо и различие: Пер. с фр. – Спб: Академический проект, 2000. – 428 с.

3. Зубавіна І. Кіно незалежної України: тенденції, фільми, постаті / Інститут проблем сучасного мистецтва Академії мистецтв України. – К.: ФЕНІКС, 2007. – 296 с.

Науковий керівник: Мусієнко Оксана Станіславівна,

кандидат мистецтвознавства, професор,