СТАН СУЧАСНОГО КОРОТКОМЕТРАЖНОГО КІНО В УКРАЇНІ

Протягом усієї історії кінематографу короткометражні фільми відігравали важливу роль у кінематографі. По-перше, це завжди була форма, у якій пробували свої сили молоді кінематографісти, - адже короткий метр простіше зняти як з творчої, так і з технічної, організаційної точки зору. Практично всі визначні режисери світового кінематографу, від Девіда Гріффіта до Джорджа Лукаса, починали кар’єру з короткометражного кіно. По-друге, короткометражні фільми завжди були територією експерименту, і досвідчені режисери часто звертаються до цієї форми кіно, аби зняти некомерційний, експериментальний твір з метою пошуку нових виражальних засобів, втілення своїх авторських задумів без огляду на комерційний успіх фільму тощо.

Треба також зазначити, що в сучасному світі короткометражні фільми порівняно з попередніми періодами історії кінематографу є дуже популярними. Можна назвати кілька причин цього.

По-перше, особливості сучасного інформаційного суспільства, такі як наявність безкінечних розрізнених потоків інформації, її фрагментарність, переважання зорових образів над текстовими посилами зумовили появу людей із кліповою свідомістю. Кліпова свідомість вирізняється швидкістю сприйняття образів, позбавлена акцентуації на деталях, для неї характерні візуальність, емоційність. Уперше цей термін вжив футуролог Елвін Тоффлер у свої праці “Третя хвиля”. Він увів поняття “бліцу” - короткого повідомлення. “Люди Третьої хвилі почуваються непогано під бомбардуванням бліців: півторахвилинний кліп з новинами, рекламний ролик...” [5, ст128].

Публіка з кліповою свідомістю прекрасно налаштована на сприйняття короткометражних фільмів — як на перегляд підбірки короткометражок, під час якого треба часто “перемикати” сприйняття з одного сюжету на інший, так і на перегляд поодиноких короткометражних фільмів, наприклад, в Інтернеті.

По-друге, публіка перестала бути виключно глядачем короткометражного кіно, а стала також його творцем. У світі з’явилася велика кількість аматорських короткометражних фільмів. Здешевіння та спрощення знімальної техніки роблять її доступною для широкого кола людей, а це означає, що зняти фільм стало технічно простіше і дешевше — як для професійних кінематографістів, так і для аматорів. Тобто значно зросла кількість короткометражних фільмів узагалі, і, відповідно, збільшилася кількість людей, що цікавляться цією формою кіно. Це призвело до виникнення ряду фестивалів, що мають справу виключно з короткометражним кіно (як професійним, так і непрофесійним), збільшення кількості шляхів, якими короткометражні фільми потрапляють до глядача (розповсюдження через мережу Інтернет, поява прокатних компаній, що займаються розповсюдженням короткометражних фільмів).

Україна в такій ситуації не є винятком, тут відбуваються приблизно такі ж процеси, як і в усьому світі, але з поправкою на особливості становища місцевого кінематографу. А особливості його такі, що в Україні знімається мало свого короткометражного кіно (втім, як і повнометражних фільмів), а те, що знімається, нечасто знаходить шляхи до широкої аудиторії.

Проте треба відмітити деякі позитивні явища, що спостерігаються в українському кінематографі в останні роки, і дають підстави обережно говорити якщо не про відродження українського кіно, то принаймні про деяке покращення його стану. І короткометражки у цьому плані відіграють далеко не останню роль.

По-перше, короткометражні фільми продовжують достойно представляти Україну на міжнародних фестивалях. Треба відмітити, що навіть у найскрутніші часи українського кіно (у 90-ті роки, на початку 2000-них), коли в Україні знімалася дуже мала кількість фільмів і вони практично не доходили до глядача, короткометражки продовжували з’являтися на міжнародних фестивалях, хоч якось презентуючи український кінематограф світові. В останні роки ця тенденція продовжилася і посилилася.

Перш за все, варто згадати фільм “Крос” режисерки Марини Вроди, що став переможцем у програмі короткого метру Каннського кінофестивалю у 2011 році. Цей фільм розповідає історію про підлітків, які біжать крос у лісі. Кілька героїв відстають від своїх однокласників і шукають собі якихось розваг. Від цієї групи зрештою відділяється хлопець, за невеселими пригодами якого глядачі й спостерігають до кінця фільму. За інтерпретацією Лариси Брюховецької, в цьому фільмі “маємо кілька різновидів бігу: ви можете бігти за чиїмось наказом — це крос. Ви можете бігти, рятуючись від небезпеки, - це втеча. І, нарешті, ви можете стати заручником модної, нав’язаної вам розваги, - і за цей біг ви ще й платите гроші”. [1, ст 3]

Має помітну фестивальну історію також фільм Катерини Кучер “Ізольда” (2010) - він отримав нагороду на міжнародному фестивалі короткометражного кіно в Пентедатілло (Італія) у програмі “Жіночий погляд”, нагороду на міжнародному кінофестивалі у Ванкувері (Канада) та приз глядацьких симпатій на міжнародному кінофестивалі під назвою “Киргизстан — країна короткометражного кіно” в місті Бишкек. Фільм “Ізольда” - це містична історія про літню самотню пані, яка зустрічає маленьку дівчинку, свою тезку. Ця дівчинка починає переслідувати жінку — приходить до неї додому і наполягає, що буде тут жити. Жінка намагається позбутися дівчинки. Але ж ця дівчинка — лише її фантазія, фантом. У цьому фільмі піднімається класична для світового кінематографу, але мало розроблена в українському кіно тема двійника.

Ще один фільм з довгою фестивальною долею — фільм “Глухота” (2010) Мирослава Слабошпицького. Цей фільм розповідає про глухонімого підлітка, з якого міліція вибиває необхідне їй зізнання. Ми не знаємо, що такого зробив цей хлопець, і не знаємо, яке саме зізнання потрібне міліціонерам. Ця історія є неконкретизованою і узагальненою, тобто подібний випадок міг трапитися з будь-ким іншим. Глухота героя тільки підкреслює його безпомічність перед міліціонерами та неможливість висловити свій протест. Ця стрічка з яскраво вираженою соціальною спрямованістю брала участь у конкурсній програмі Берлінському міжнародного фестивалю, у кінофестивалі Kinofest NYC (США), у Антарктичному фестивалі короткометражних ігрових, документальних та анімаційних фільмів, у кінофестивалі “Молодість” (Київ) та в ряді інших заходів.

Участь короткометражних фільмів у фестивалях має не тільки представницьку функцію, а й дозволяє налагодити зв’язки для подальшої співпраці з іноземними інституціями. Наприклад, під час останнього Каннського кінофестивалю, на якому одну з нагород здобула стрічка “Крос”, була підписана угода про спільне виробництво фільмів між українськими та французькими кіновиробниками [4, ст2].

Крім міжнародних фестивалів, українські короткометражні фільми мають ряд можливостей “прозвучати” на внутрішніх кінофестивалях. Адже практично на всіх фестивалях в Україні є конкурс короткометражних фільмів — на міжнародному кінофестивалі “Молодість”, на Київському міжнародному фестивалі. Існують також фестивалі виключно короткометражного кіно, і щороку їхня кількість змінюється — з’являються нові, а деякі відмирають, проіснувавши 1-2 роки. Втім, були і залишаються більш-менш стабільні кіноподії, що мають уже свою історію та зарекомендували себе як заходи, що збирають дійсно цікаві роботи.

Одним із найбільш помітних фестивалів, що має справу з українським короткометражним кіно, є фестиваль “Відкрита ніч”. Він проводиться з 1997 року і збирає найкращі фільмі, зняті в Україні за поточний рік. Показ фільмів на фестивалі триває декілька годин (власне, протягом ночі), і за цей час показують приблизно 25-40 короткометражних фільмів. Цей фестиваль має справу лише з короткометражним кіно - згідно регламенту, фільм-учасник має тривати не більше 20 хвилин. Цей фестиваль не лише пропонує огляд знятих за рік короткометражок, але також опікується тим, щоб ці фільми побачили як можна більше глядачів — фестивальні покази транслювалися у прямому ефірі на телебаченні, а також з певною періодичністю проводяться покази найкращих фільмів цього кінофестивалю у кінотеатрах різних міст.

Ще один фестиваль, який проводиться більш-менш постійно, - це фестиваль студентських кіноробіт “Пролог”. Традиційно основну масу представлених на цьому фестивалі фільмів складають роботи студентів Інституту екранних мистецтв Київського університету театру, кіно і телебачення ім. І.К.Карпенка-Карого, оскільки саме цей заклад є організатором фестивалю. Тут також представлена міжнародна програма — у фестивалі 2011 року брали участь кіношколи Росії, Білорусії, Грузії, Вірменії та інших країн. Це кіноподія для наймолодших кінематографістів.

Варто також згадати про короткометражний конкурс найбільшого та найстарішого міжнародного кінофестивалю в Україні — фестивалю “Молодість”. Українські короткометражки далеко не щороку потрапляли в конкурсну програму цього фестивалю. У 2010 році в конкурсі брали участь три українські короткометражні фільми - “Труси”, “Останній лист” та “Глухота” (усі з альманаху “Мудаки. Арабески”, про який піде мова далі). У 2011 році в конкурсі було помічено дві українські короткометражні стрічки — уже згадуваний “Крос” М.Вроди та фільм “Поза грою” Н.П’ятигіної. Це фільм соціальної спрямованості про двох хлопців, які хочуть досягти успіху в футболі. Фільм виглядав трохи дивно у фестивальній програмі, оскільки “сприймався радше як зразок якісної соціальної реклами” [3, ст 42].

Також на фестивалі “Молодість” щороку є програма українського кіно “Українська панорама”, яка теж збирає чимало короткометражних фільмів дуже різного рівня якості.

В Україні також є ряд менших подій, які знайомлять фестивальну публіку з українським короткометражним кіно — Львівський фестиваль “Кінолев”, Бердянський фестиваль “Золота бригантина” та інші. За останні роки з’явилося кілька нових фестивалів — Київський міжнародний кфестиваль короткометражних фільмів, фестиваль короткометражних фільмів New Vision, Кіровоградський фестиваль аматорського кіно “Ранок” та інші.

Але чи бачить вітчизняне короткометражне кіно звичайний український глядач, а не лише фестивальна публіка? На сьогоднішній день в Україні короткометражні фільми досить часто з’являються в кінотеатрах, особливо в кінотеатрах великих міст. Але це переважно короткометражки закордонного виробництва — підбірки найбільшої у світі дистриб’юторської мережі короткометражних фільмів Future Shorts, програми короткометражних фільмів окремих країн (наприклад, Франції, Іспанії, Німеччини та інших), програми фестивалів (наприклад, Манхеттенського фестивалю короткометражних фільмів).

Проте в останні роки (2010-2012) у кінотеатрах починають з’являтися українські короткометражні фільми, чого не було з часів Радянського Союзу (якщо не брати до уваги поодинокі випадки презентацій та показів фестивальних фільмів). Важливим моментом у розвитку сучасного короткометражного кіно можна назвати тенденцію об’єднання короткометражок в альманахи. Ця форма кіно зарекомендувала себе як успішна й оптимальна для нинішньої ситуації у вітчизняному кінематографі — з одного боку, це дає можливість кінематографістам зняти фільм за невеликі кошти, з другого боку, це зручна форма для прокату. Першим таким проектом була стрічка “Мудаки. Арабески” (2010).

Цей альманах складається з 14 короткометражних фільмів. До альманаху увійшли роботи таких режисерів: В. Тихиого, В. Яковенко, А. Лавренішина, М. Слабошпицького, А. Куріної, Р. Бондарчука та інших. Автори альманаху “Мудаки. Арабески” гордо називають називають своє творіння “безбюджетним українським кіно” і відзначають, що не шукали інвесторів чи державної підтримки.

Як зазначено у маніфесті цього альманаху, “18 років невдатливих спроб створити українське громадянське суспільство призвели, як нам бачиться, до епідемії соціальної хвороби – «мудацтва», що вона передається не стільки через український політикум або викривлену економічну модель, скільки від обивателя до обивателя” [2]. Тобто це такий собі збірник гріхів, притаманних сучасним українцям. Треба відмітити соціальну спрямованість, можливо, не задекларовану прямо, але безумовно присутню в альманасі.

Під час проведення круглого столу з обговорення проекту “Мудаки. Арабески” 10 листопада 2010 року Денис Іванов, директор прокатної компанії “Артхаус Трафік” зазначив, що альманах зібрав в українському прокаті понад 100 тис. грн, що співмірно з середньостатистичними показниками прокату артхаусних фільмів в Україні.

“Закохані у Київ” (2011) стали другим альманахом українських короткометражних фільмів, що потрапив у кінотеатральний прокат за останні два роки. Фільм “Закохані у Київ” подібний за своєю структурою та ідеєю до альманахів серії “Міста любові” (яка вже має фільми про Париж, Лондон та Нью-Йорк), але не заявляється авторами як продовження цієї серії. Якщо у випадку Парижа та Нью-Йорка в задачу входило зібрати роботи відомих режисерів, то український проект, навпаки, акцентував увагу на молодих кінематографістах.

Продюсер та організатор виробництва альманаху “Закохані у Київ” Володимир Хорунжий (inQ Продакшн Студія) декларує мету створення фільму так: “Розповісти про Київ та його мешканців світовому культурному загалові у захопливій формі яскравого та романтичного кінофільму” [6].

Авторами фільмів цього альманаху стали переважно молоді кінематографісти із невеликим досвідом роботи в кіно — В. Бебко, О.Гібелінда, О.Борщевський, Д.Гамзінов. Винятком є стрічка “Собачий вальс”, яку зняв досвідчений режисер Тарас Ткаченко. В жодному разі не можна сказати, що тема сучасного Києва в цьому альманасі вичерпана — він пропонує всього лише кілька аспектів міста. Фільми цього альманаху дуже різні — і за тематикою, і за професійним рівнем виконання.

Цей альманах і окремі його короткометражки брали участь у різних кінофестивалях, в тому числі міжнародних. Наприклад, фільм Ольги Гібелінди “Дещо” отримав нагороду на міжнародному кінофестивалі в місті Бодега-Бей (США). Фільм “Собачий вальс” Тараса Ткаченка отримав нагороду за режисуру на Одеському міжнародному кінофестивалі. Фільм “Рука” Олега Борщевського отримав кілька нагород на кінофестивалі “Відкрита ніч”; на цьому ж фестивалі була відзначена стрічка “Дещо”.

Підсумовуючи огляд стану короткометражних фільмів у сучасній Україні, хочеться відмітити, що українське кіно в останні роки переживає певне пожвавлення. Короткометражні фільми у цьому процесі відіграють помітну роль, що є природнім і закономірним — адже така форма кінематографу є дешевшою і простішою у виробництві, ніж повнометражний фільм. Також вона є природною для молодих кінематографістів, які зараз активно самоорганізуються та шукають шляхи фінансування своїх проектів, і налаштовані на те, щоб знімати нехай короткометражні фільми, але працювати в кінематографі, а не освоювати суміжні професії.

Література:

1. Брюховецька Л. Біг як метафора / Л. Брюховецька // Кіно-театр. - 2011. - №4(96)

2. “Мудаки. Арабески” Маніфест // Мудаки: Арабески - http://mudaky-kino.com.ua/manifest/

3. Свято Р. Важкий тягар “Молодості”: Українські акценти. / Р. Свято // Кіно-театр. - 2012. - №1(99)

4. Тетерюк М. Український “Крос” в Каннах / М. Тетерюк // Кіно-театр. - 2011. - №4(96)

5. Тоффлер Э. Третья волна / Э. Тоффлер. — М.: АСТ, 2009 — 795 ст.

6. Хорунжий В. Про фільм // Закохані у Київ - http://loversinkiev.com/ua/pro-film

Науковий керівник: Слободян Валентина Романівна,

кандидат мистецтвознавства, професор