ТРАНСФОРМАЦІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДОКУМЕНТАЛІСТИКИ В КОНТЕКСТІ РОЗВИТКУ СУЧАСНОГО ТЕЛЕБАЧЕННЯ

Проблема трансформації українського документального кіно в контексті розвитку сучасного телебачення останнім часом набуває неабиякого значення. Саме документальне кіно є здатним презентувати нашу державу в світі. Саме воно, на думку автора даної статті, поширює український науково-інтелектуальний простір. Нажаль, українська документалістика, подібно до інших видів мистецтва стикається з певними економічними проблемами, які можуть гальмувати її розвиток. Отже, треба врахувати також і стрімкий розвиток сучасного телебачення, яке у свою чергу служить тим «вікном», через яке документальні стрічки мають змогу бути сприйнятими аудиторією глядачів.

В такому аспекті також існують певні проблеми, які стають предметом дискурсу вчених. Так, наприклад, Валентина Павлівна Дячук, кандидат культурології, заслужений працівник культури України, проректор Київського національного університету культури і мистецтв у статті «Специфіка прямого телеефіру: проблеми зображувальних ідентифікацій у телевізійному просторі» стверджує: «Оскільки в Україні фактично відсутня нормативно-технічна інформація, яка забезпечувала б технології доставки програм, необхідні використання європейського досвіду, розробка стандартів та рекомендацій на мережі інтегрального обслуговування. Потрібна виважена науково-технічна політика, яка унеможливить створення систем, несумісних із системами завтрашнього дня та європейськими стандартами. Вона дасть можливість для активного впровадження інтерактивного телебачення. Якісно нові системи телевізійного мовлення – кабельне, ефірно-кабельне та супутникове з цифрових сигналом – дозволять сформувати та надати населенню України більше сотні програм високої якості. Це створить передумови для ведення через прямий ефір широкої культурно-освітньої діяльності, організації системи циклових передач з питань політики, науки, культури, освіти, розрахованих на запити та інтереси різних вікових та соціально-професійних категорій населення. Особлива увага має бути приділена висвітленню гуманістичної національної політики, розширенню вітчизняних передач, які з урахуванням різних естетично-культурних рівнів глядачів висвітлювали б сучасні і перспективні аспекти суспільного життя в умовах розвитку України як незалежної європейської держави».[2]

Ми цілком згодні з позицією Валентини Павлівни, оскільки це є визначенням не тільки проблеми телебачення, але його також можна віднести до сучасного українського документального кіно. Документальні стрічки є обов’язково присутніми у програмах телевізійних передач. Наприклад, документальний фільм Донецької обласної державної телерадіокомпанії із циклу «Кіно історії нашого часу», що присвячений творчості відомого кінодраматурга Леоніда Лиходєєва. Стрічка є цікавою з пізнавально-виховної точки зору. Журналістка Катерина Щурова розповідає про людину, яка зробила вагомий внесок в розвиток вітчизняного кіномистецтва. Леонід Лиходєєв народився у Донецьку, закінчив Одеський Університет, пройшов Велику Вітчизняну війну, залишив після себе цікаві фільми «Останні дні Помпеї», «Дача», «Ефект Ромашкіна», «Єдиний чоловік». Композиція кадру відповідає основним законам композиційної побудові. Цікавим моментом ілюстрації одного із періодів життя митця є хронікальні кадри. Гармонійно, з почуттям ритму поставлені фрагменти кінокартин, що являють собою приклади творчого надбання Леоніда Лиходєєва. Однак, якщо б матеріальна база телерадіокомпанії дозволяла б поїхати на зйомки до інших міст, пов’язаних з життям і творчістю митця – фільм був би ще цікавішим.

Цікавим є також і цикл програм «Культура Донеччини». Розглянемо одну із таких стрічок - ефір 8 квітня 2012 року.

Культурно-мистецькі новини тижня є відображеними у вигляді документальних сюжетів, які являють собою окремі фільми. Таким є сюжет про сучасного театрального діяча художнього керівника Донецького національного академічного українського музично-драматичного театру Марка Бровуна. У Міжнародний день театру указом Президента України йому було присвоєно звання «Народний артист України». Сюжет є цікаво побудований: розповідь про митця гармонійно поєднана з музичними фрагментами, коментарем журналістів, глядачів.

Важлива інформація про Міжнародний балетний фестиваль «Гран-Па» має композиційно-ритмічне чергування з кадрами вистав, що були показані на сцені Донецького театру опери та балету. Цікавою є прес-конференція у згаданому документальному сюжеті: інтерв’ю представників різних країн репрезентовано різними ракурсами.

Виставка робіт майстра декоративно-ужиткового мистецтва Раїси Федорівни Таран також являє собою вагому мистецьку подію. Розповідь художниці, її досвід ритмічно ілюстрований кадрами із зображенням мистецьких творів, свідчення мистецтвознавців та глядачів створюють гармонійну композиційну єдність даного сюжету, що, у свою чергу, наводить на думку: такий фільм можна представити закордонному глядачеві, і це буде цікаво.

На наш погляд, подібні документальні роботи можна розглядати як хронікальні, щодо майбутнього. Отже, бачимо, що сучасні українські документалісти вносять неабиякий внесок у скарбницю майбутньої історії культури взагалі.

Документальна стрічка «Стати севастопольцем» Світлани Косінової ГО «Севастопольської регіональної державної телерадіокомпанії» створено також дуже професійно. Це фільм про долю Катерини Пряшникової, яка народилася у Донецьку. Жінка розповіла, що її прадід отримав Георгієвський хрест впродовж першої оборони Севастополя. Однокласники брали участь у другій обороні Севастополя років Великої Вітчизняної війни. Чоловік розбудовував місто у післявоєнні роки. Стрічка наповнена патріотизмом, гордістю за свою Батьківщину. Цікава розповідь головної героїні чергується з кадрами хронічки і фотографіями.

Ще одна робота ГО «Севастопольська регіональна гостелерадіокомпанія» звернула на себе увагу автора даної статті. Вона розкриває моральні проблеми сучасності. Це стрічка «Борг пам’яті» Ангеліни Бабикової. На героїчній землі Севастополя нараховане більше ніж дві тисячі пам’ятників. Це являє собою дань загиблим у роки Великої Вітчизняної війни. Але військові могили, пам’ятники й монументи страждають і псуються від часу. На підтримку їх гордого вигляду потрібні кошти… Іноді сучасні молоді люди, моральні принципи яких є далекими від ідеалу, розважаються поряд з такими святими для історії містами. Автори фільму запитують аудиторію чи це тільки слова «Ніхто не забутий, нічого не забуто», або дійсне відношення до історичного минулого нашої держави? Фільм підштовхує глядача замислитися над проблемою втрати патріотизму і гордості за історію своєї країни.

З іншого боку, розглянемо стрічки, що не мають доступу до такої широкої глядацької аудиторії, яку забезпечують державні телерадіокомпанії. Це документальні фільми, які мають неабияку інформаційно-історичну цінність, показані в рамках Міжнародного фестивалю аматорського кіно «Кінокімерія» під патронатом Міжнародної спілки кіно, члена офіційної ради ЮНЕСКО «UNICA». Документальний фільм «Сталкери на один день» режисерів Миколи Могиленко та Олексія Алексєєва був представлений Обласним науково-методичним центром культури та мистецтв м. Суми в жовтні 2010 року в рамках кінофестивалю аматорського кіно. Після того, як стрічку було показано, люди піднялися зі своїх місць аплодуючи. Віце-президентом «УНИКА» Джейн Глас фільм було відібрано до показу у Франції. Цей факт свідчить, що українське документальне кіно є потрібним далеко за межами нашої держави, що воно має всі підстави бути визнаним і показаним широкої кількості глядачів. «Сталкери на один день» - фільм про Чорнобильську трагедію. Кіноаматори проїхали за маршрутом найжахливіших та не безпечніших місць Чорнобиля, показали нове місто атомників Славутич. Стрічка є, перш за все цікавою. Тут ми спостерігаємо синтез мистецтв: чергування фотографій, душевну поезію, вдало підібрану та самостійно створену музику. Гра світла й кольору, що надає емоційного напруження, побудовані контрасти кольорових та чорно-білих кадрів спонукають на бурхливі емоції глядачів. Гармонійний прийом кольорової гри: де є життя – там є колір, мертве місто – кольори зникають. Місто показано з різних ракурсів. Це фільм, який має не тільки якесь сухе історичне значення, якусь певну точку зору, він є також дуже професійною роботою, що спонукає замислитися. Відірвати око тяжко, покинути залу – неможливо. Саме таке документальне кіно є потрібним суспільству.

Звернемо увагу ще на документальний фільм режисера Віктора Мозгового з міста Житомир «Василь Фещенко, людина – дитина світу», представлений на кінофестивалі «Кінокімерія» у 2011 році. Із 180 робіт, що були присланими на конкурс ця стрічка увійшла до 40 кращих. Це фільм про відомого українського скульптора Василя Івановича Фещенко. На думку автора даної наукової статті, завданням сучасної української документалістики є розповідь саме про таких визначних постатей нашої держави, кадри, що зберігатимуть їх думки та погляди ще за роки життя, та навчатимуть майбутнє покоління митців і молодь найкращим традиціям нашого народу. Зупинимо свій погляд на змісті і особливостях згаданої стрічки, оскільки вона є вартою широкого показу.

Ідея картини – жити не заради збагачення, а щоб тебе пам’ятали за твої вчинки.

Василь Іванович Фещенко народився в селі Чоповичі Малиньського району. Там отримав першу освіту в школі робітничої молоді. Цікавою є експозиція картини: гармонійне чергування пейзажних та міських кадрів, що співпадає з музичним ритмом, навіть титри, які в свою чергу, слугують зв’язком між ними. Розповідь та спогади самого митця, факти, що стали вирішальними у його творчості – цікава зав’язка. Основна частина, де ми спостерігаємо в кадрі монітор комп’ютера, веб-сторінки – всі ці прийоми, що вдало ілюструють радощі пізнання творчої людини. В 1960 році Василь Фещенко вступив до Симферопольського училища культури ім. Самокіша, у 1965 році – до Київського державного художнього інституту (зараз він має назву «Українська академія образотворчого мистецтва та архітектури»). Після закінчення навчального закладу приймав участь у багатьох виставках та конкурсах. З 1978 року за творчі здобутки в галузі мистецтва був прийнятий у Національну спілку художників України. Кульмінацією ми вважаємо розповідь та роздуми митця про підтримку митців з боку держави за Радянських часів. «Сьогодні спілки кинуті на самопризволяще…» - констатує митець. Це є неправильним, на думку художника, і автор даної наукової статті є цілком згодним з такою позицією.

За створення пам’ятника Марко Вовчок в місті Нальчик Василь Іванович був нагороджений почесною грамотою Президії Верховної Ради Кабардіно-Болкарської АРСР. Фотографії ритмічно чергуються з кадрами розповіді митця, з різними ракурсами його скульптур. Такий погляд автора-оператора свідчить про художні цінності даної документальної стрічки. В листопаді 1995 року скульптору присвоєно звання «Заслужений художник України». В 2009 році Житомирською обласною організацією національної спілки художників України було відкрито персональну виставку скульптур та інших робіт художника. Також Василь Фещенко був висунутий на здобуття премії І. Огієнка. Роботи українського скульптора знаходяться у багатьох містах України та світу. Оптимістичною кінцівкою закінчує Віктор Мозговий свою роботу: «Тепер я знаю як жити».

Віктор Мозговий виконав роботу режисера, оператора, сценариста, звукорежисера. Він також робив монтаж фільму. Йому допомогли декілька ентузіастів. Якість камери, ракурси, композиційна побудова кадрів – все це гармонійно злито до цікавої пізнавальної єдності.

Отже, виникає ще одна проблема – прокат, показ подібних цікавих документальних стрічок.

Якщо звернути увагу на той факт, що сучасному телебаченню дістався досвід документалістики радянського періоду, коли відношення до документального кіно було якимось другосортним «стає нормою відряджати на місце події лише оператора із завданням зняти нові крупні плани передовиків, привезти свіжі цифри, а кадри для монтажного контексту - індустріальних краєвидів, заводських труб, домен, вогнів мартенівських печей тощо, знімати не було потреби - використовувалися з фільмотек. Як наслідок такого спрощеного підходу, радянське документальне кіно за формою та зміс­том стає одноманітним. Особливої схожості між собою набувають хронікальні кіножурнали (що без них у радянський час не починався жоден ігровий фільм у кінотеатрах). Та повсякчас псевдо документальні стрічки також стають до­кументами своєї доби. Вони відображають не дійсність, а естетику й етику документалізму, міфологію, що так само вважається своєрідною реальністю". Дослідник Б. Балат також наголошує, що хронікальні стрічки можуть бре­хати значно переконливіше за газети, оскільки хроніку ототожнюють із досто­вірними знімками літопис); і що істинні причини подій стають зрозумілішими. коли порівняти два хронікальні фільми, зняті на ту саму тему ворожими сторо­нами. Вони не схожі між собою, та найвиразніше в них те, що кожна сторона уникає показувати». [5, 100]

На нашу думку, після такого надбання, документалістика років незалежності вимушена шукати нові форми, нові жанри для відображення дійсності, для історичного та культурно-мистецького внеску до світової скарбниці кіно і телебачення. Причому документалісти повинні рахуватися з дослідженням вподобань публіки. Роботи повинні бути цікавими, захоплюючими, правдивими, інакше люди не стануть їх дивитися. Держава повинна забезпечити фінансування виробництва якісних документальних стрічок для подальшого розповсюдження Вітчизняної історії, культури, мистецтва, обмін досвідом. Треба заохочувати аматорів, спроможних виготовляти якісну документальну продукцію.

В контексті розвитку сучасного телебачення є ще один важливий момент, що на наш погляд, визначатиме кількість документальних стрічок у майбутньому – це контент користувача. У 2011 році Євразійською Академією телебачення і радіо під егідою ЮНЕСКО було презентовано книгу Мартіна Скотта «Керівні принципи для телерадіокомпаній із розвитку контенту користувача та медіа інформаційної грамотності». «Контент користувача, відомий також як «контент споживача», «громадянська журналістика», «соціальні медіа» або «спільні медіа» - це є відносно новим поняттям, яке до останнього часу використовувалося для опису виняткових явищ. Поняття контенту користувача поширюється на весь доступний через СМІ контент, що створений не телерадіокомпанією, а її аудиторією. Це будь-який контент, отриманий за допомогою медіа технологій таких як факс, смс-повідомлення, цифрове фото, відео, блог або підкаст. Він використовується як в традиційних СМІ (взагалі на радіо або телебаченні), але й в нових медіа (таких як Twitter You або Tube)» [6, 16]

Ми можемо припустити, що аматорське документальне кіно можна розглянути як новий напрямок розвитку професійної української документалістики, здатної перетворитися у витвір мистецтва, при умові, що сучасне телебачення вживатиме досвід, який описує у своїй книзі Мартін Скотт.

Отже, розглядаючи проблему трансформації українського документального кіно в контексті розвитку сучасного телебачення автор даної статті доходить висновку що, саме українське документальне кіно є здатним презентувати нашу державу в світі та поширювати український науково-інтелектуальний простір. Українська документалістика стикається з певними економічними проблемами, які гальмують її розвиток. Саме сучасні українські документальні роботи можна розглядати як хронікальні, щодо майбутнього, і сучасні українські документалісти вносять неабиякий внесок у скарбницю майбутньої історії культури взагалі.

Українське документальне кіно є потрібним далеко за межами нашої держави, і воно має всі підстави бути визнаним і показаним широкої кількості глядачів, оскільки містить у собі багатогранний синтез мистецтв: чергування фотографій, душевну поезію, вдало підібрану та самостійно створену музику, гру світла й кольору, що відповідає емоційному стану картини, контрасти кольорових та чорно-білих кадрів. Документалістика років незалежності є вимушеною шукати нові форми, нові жанри для відображення дійсності, для історичного та культурно-мистецького внеску до світової скарбниці кіно і телебачення. Причому документалісти повинні рахуватися із дослідженням вподобань публіки. Роботи повинні бути цікавими, захоплюючими, правдивими, інакше люди не стануть їх дивитися (вони будуть перемикати канали). Держава, у свою чергу, повинна забезпечити фінансування виробництва якісних документальних стрічок для подальшого розповсюдження Вітчизняної історії, культури, мистецтва, обмін досвідом. Треба також заохочувати аматорів, спроможних виготовляти якісну документальну продукцію.

Список використаних джерел

1. Брюховецька Л. Територія ідей: українське кіно в контексті європейського / Л.Брюховецька// Кінотеатр. – 2009. - №6 (86). – С.23-26.

2. Дячук В.П. Специфіка прямого телеефіру: проблеми зображувальних ідентифікацій у телевізійному просторі /В.Дячук// Вісник Державної академії керівних кадрів культури і мистецтв. – 2010. - №4. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Vdakk/2010_4/9.pdf

3. Кінокімерія. V Міжнародний фестиваль аматорського кіно: каталог. – Херсон, 2010. – 70 с.

4. Кінокімерія. VI Міжнародний фестиваль аматорського кіно: каталог. – Херсон, 2011. – 57 с.

5. Марченко С. Відтворення історії засобами кіно: ретроспективний погляд. /С.Марченко// Науковий вісник Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. І. К. Карпенко-Карого. – 2011. - №9. – С. 91-103. [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/Nvkkarogo/2011_9/1_9.pdf

1. Скотт М. Руководящие принципы для теле- и радиовещательных компаний по развитию пользовательского контента (ПК) и медиа- и информационной грамотности (МИГ). – Москва: Международная евразийская академия телевидения и радио, 2011. – 73 с. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.ieatr.com/__img/files/M_Scott_Guidelines_for_Broadcasters_rus.pdf.

Науковий керівник: кандидат мистецтвознавчих наук,Слободян Микола Іванович