ДИСТАНЦІЙНА ОСВІТА – ТЕНДЕНЦІЇ У ФОРМУВАННІ ПОНЯТІЙНОГО АПАРАТУ

Починаючи з середини 90-х рр. сенс та значення слова «освіта» починає змінюватись у напрямку «глобалізації» і розкриття механізмів даного феномену. Констатується величезна роль освіти у еволюції сучасної цивілізації.

Зміна поняття «освіта» відбувається у зв’язку із розвитком різних напрямків науки, особливо знань про живу речовину і людину. Поняття освіти означає культурно-історичний феномен, що існує поза і незалежно від свідомості людини. Він був завжди і завжди змінювався. Завдяки освіті, у кожного представника людського роду виробляється особливий «біосоціальний» орган. Завдання освіти – максимально використати гетерохронію біологічного і соціального, щоб сформувати у людини даний специфічний орган – соціальний за змістом, біологічний по субстрату, що дозволяє максимально адаптуватись до життєдіяльності у відповідному соціокультурному середовищі [5].

Таким чином, можна зробити наступні висновки: відбувається переосмислення поняття освіта, його ролі, значення і функцій; підвищується соціальна роль освіти, від його направленості, ефективності залежатимуть перспективи розвитку цивілізації; все це не можна не враховувати у практиці, особливо при організації інноваційної діяльності.

Словосполучення «дистанційна освіта» (ДО) надійно увійшло в світовий освітній лексикон. Протягом останніх трьох десятиріч ДО стало глобальним явищем освітньої та інформаційної культури, змінивши обличчя освіти в багатьох країнах світу. Виникла і бурхливо розвивається ціла індустрія освітніх послуг, що об’єднуються загальною назвою «дистанційна освіта», вона вражає величезною кількістю учасників процесу, кількістю освітніх закладів, розмірами та складністю інфраструктури, масштабами інвестицій та грошового обігу.

Однак, перш за все, з цієї причини – через багатогранність та масштабність ДО як явища, різноманіття освітніх послуг і форм організації (моделей) ДО як у національних, так і у міжнародних центрах дистанційної освіти – загальноприйнятого, канонічного визначення ДО не існує [7, 10, 12]. Можемо згадати, у цьому зв’язку, вдалий вираз Д. Шела, «дистанційна освіта містить у собі певний парадокс: вона впевнено затвердила своє існування, але не в змозі визначити, що вона є таке». Але в галузі освіти не багато понять, які мають чітке визначення, крім того, відсутність консенсусу щодо її визначення, не завадила дистанційній освіті розвиватись як у технологічному, так і у методологічному напрямку.

Приміром, країни британської Співдружності, як і країни Європейського союзу, що мають довгу традицію принципово єдиного практичного розуміння дистанційної освіти, заснованого на трактуванні ДО у Відкритому університеті Великої Британії (OUUK), Університеті Північної Африки (UNISA), Заочному університеті в Ханзі, успішно просуваються у розвитку ДО, не маючи його нормативного визначення. Помітні незручності у зв’язку із цим наприкінці 90-х рр. відчували освітні центри та різноманітні інститути управління освітою в США, де формування університетських і між університетських структур ДО у державній системі освіти розпочалось значно пізніше і не склалося єдиного, або, принаймні, чітко диференційованого підходу до поняття дистанційної освіти.

Між тим, якщо обмежитись навіть аналітичними, або пояснюючими судженнями про поняття «дистанційна освіта», що випливають з його буквального сенсу, а отже, не викликають сумніву, багато питань, що стосуються визначення ДО, знімаються. Так, очевидно, що якщо «дистанційне» означає «на відстані», то мова іде про освіту (навчання) на відстані, тобто про таку форму освітнього процесу, за якої студент/учень і викладач/вчитель не знаходяться в одній аудиторії. З цієї – буквальної характеристики ДО прямо випливає ще одна: оскільки суб’єкти процесу навчання дистанційовани один від одного, освітня комунікація між ними має опосередкований характер, або потребує засобів комунікації. Разом з тим, ця освітня комунікація повинна мати місце, інакше ДО звелося б до повністю самостійного вивчення, або самоосвіти, яке за визначенням є самим «недистанційним» видом навчання, через те, що той хто навчається і той хто навчає співпадають. Іншими словами, ДО передбачає обов’язковий зворотній зв’язок студента з викладачем (в загальному випадку – джерелом предметних та методичних знань), або інтерактивність.

Таким чином, отримуємо суто аналітичне або тавтологічне визначення дистанційної освіти, як освіти на відстані, що передбачає опосередковану двобічну комунікацію між тим, хто навчається і тим, хто навчає. Оскільки це визначення тавтологічне і не містить у собі нічого, окрім того, що буквально випливає зі словосполучення «дистанційна освіта» воно є банальним. Тому, певною мірою, моно погодитись з Д. Шелом, якого ми вже цитували, у тому, що «якщо дистанційна освіта може бути розгляне на як «освіта на відстані», вона взагалі не потребує визначення». (Shale, 1988.) Тобто навіщо визначати очевидне?

Однак, не зважаючи на банальність, таке визначення є корисним, оскільки завдяки подібним, суто аналітичним визначенням, стає зрозумілим, що ті трактовки, що пропонують, наприклад, розглядати ДО як «самостійну пізнавальну діяльність», або таку форму освіти, що «відрізняється відкритим доступом до освітніх ресурсів,… що забезпечуються інформаційними технологіями та засобами комунікацій», – змішують поняття дистанційної освіти та самоосвіти з використанням мережі Інтернет, або іншої телекомунікаційної системи. На практиці це означає недооцінку інтерактивної освітньої комунікації як компонента ДО і, відповідно, недооцінку задач підготовки для нього викладачів, організації навчального процесу, а в цілому, - звужує як сферу ті завдання, що стоять перед ДО.

Термінологічним за формою, але концептуальним за змістом є питання про те, яке словосполучення більш доречне – «дистанційне навчання» чи «дистанційна освіта»?

Автори британської співдружності та США (де, як відомо, вперше з’явились терміни «distance education» та «distance learning» і звідки отримали розповсюдження), говорячи про ДО в цілому, віддають перевагу терміну «distance education». Оскільки «learning», в своєму основному значенні, означає «вивчення», тобто самостійне придбання знань у певній дисципліні (галузі), то для англомовних авторів словосполучення «distance learning» означає тільки одну складову ДО, яке включає в себе (як це слідує з наведеного нами аналітичного визначення), на відміну від самоосвіти, ще й «teaching», тобто навчання, що здійснюється у взаємодії з викладачем. Отже, поняття (і термін) «distance education» - «дистанційна освіта», охоплюючи і «вивчення» і «навчання», виявляється більш об’ємним і адекватним для визначення ДО як цілісного освітнього явища [10].

Разом з тим, в багатьох (але не у всіх) різновидах дистанційної освіти самостійна освітня активність, лишаючись одним з компонентів, є суттєвим моментом. Це пояснює, чому, наприклад, у словосполученні «open and distance learning» частіше використовується саме «learning», а не «education»: маються на увазі відкриті моделі ДО, що передбачають значну свободу та самостійність студента/слухача в організації та навіть у визначенні змісту навчального процесу, моделі, що майже виключають «teaching», принаймні, у традиційному його тлумаченні. Однак, коли мова іде про ДО взагалі – включаючи моделі ДО, де провідну роль грає викладач – знов використовується термін «distance education».

Таким чином, в англо-американській язикової традиції (що має в даному випадку перевагу, оскільки саме в ній започатковане використання понять і термінів ДО) правильно, маючи на увазі ДО як ціле, визначати його як «дистанційну освіту», що включає в себе «самостійне вивчення» і «навчання».

Аргументом проти використання словосполучення «дистанційна освіта» і за «дистанційне навчання» є розповсюджене тлумачення освіти не як процесу, а виключно як результату або продукту – можна отримати середню (професійну, вищу, тощо) освіту, але не можна – очне, дистанційне, заочне. При такому розумінні правильна назва для процесу – навчання, для результату – освіта. Однак існує ціла низка понять і термінів, в яких освіта може розумітись виключно як діяльність, процес, а не як результат – «система освіти» [2], (також «система відкритої освіти»), «методи освіти» (або «засоби освіти»), «цілі освіти» [6, 8], «безперервна освіта», і т. ін. Крім того, в більшості академічних, довідникових, енциклопедичних текстів освіта безумовно розуміється як процес цілеспрямованої діяльності всіх суб’єктів, в результаті якої, у випадку успіху такої діяльності, стає набуття знань більш високого рівня.

Так, згідно діючої Міжнародної стандартної класифікації освіти ЮНЕСКО (МСКО 1997),затвердженої Генеральною конференцією ЮНЕСКО на 29-й сесії в листопаді 1997 р., що є єдиною визнаною в світі основою освітньої статистики, «під терміном «освіта» розуміється будь-яка цілеспрямована і систематична діяльність, що має на меті задоволення потреб у навчанні…. «освіта» розуміється організована комунікація, що має на меті навчання (набуття знань)» [11]. При цьому під «навчанням» розуміється «будь-яке покращення у поведінці, інформованості, знаннях, розумінні, поглядах, цінностях або навичках».

Слід звернути увагу, що визначальним для поняття «дистанційна освіта» є саме слово «освіта», а форма отримання/надання – це одна з класифікаційних ознак, або «крос-кваліфікаційних змінних величин», згідно з якими в МСКО здійснюється класифікація або внутрішня диференціація поняття освіти (всього таких змінних величин в Revised version II – вісім). Так само, як, наприклад, «початкова освіта» є похідним від поняття «освіта», а не від поняття «рівень», поняття «дистанційна освіта» похідне від «освіта», а «рівень» в першому випадку і «форма надання» в другому – це лише специфічна відмінність, що дозволяє провести класифікацію.

Так само не є визначальними поняттями для дистанційної освіти поняття «технології» або «інформаційно-освітнє середовище» [2, 6], тому є некоректними визначення ДО як «особливої/спеціалізованої ІОС», або «сукупності технологій…». Будь-яка освіта, є певною організованою та цілеспрямованою комунікацією, що використовує ті чи інші технології та відбувається в тому чи іншому інформаційно-освітньому середовищі але сама не стає від цього «технологією» або «середовищем». Більш того, якщо під «технологіями» розуміється сукупність сучасних ІКТ, а під ІОС – «системно організовану сукупність засобів передачі даних, інформаційних ресурсів, протоколів взаємодії, апаратно-програмного та організаційно-методичного забезпечення, що орієнтована на задоволення освітніх потреб користувачів», вони не можуть слугувати навіть типовою відмінністю ДО. Застосування ІКТ або наявність ІОС не відрізняють ДО від не-ДО, а саме по собі застосування ІКТ взагалі не є ексклюзивною особливістю освіти.

Таким чином, можемо бачити, що навіть такий не повний аналіз поняття «дистанційна освіта», в якому ми, практично, не виходили за межі банальних тверджень і тавтологій, дає можливість визначити відмінні ознаки, що сприяють більш чіткому розумінню, що таке ДО, а отже, і більш чіткої практичної орієнтації у сполученим із цим поняттям просторі норм, цілей, завдань, що є нагальною практичною необхідністю управління розвитком ДО на всіх рівнях системи освіти.

Аналіз дає можливість зробити наступні висновки:

1. При дотриманні формально-логічних вимог до визначення поняття «дистанційна освіта» воно має бути визначено не як та чи інша технологія і не як особливе інформаційно-освітнє середовище, а як форма освіти, оскільки саме «освіта» є для нього головним поняттям.

2. Типовою відмінністю дистанційної освіти від інших форм освіти, перш за все від очної освіти та самоосвіти є спосіб отримання освіти через опосередковану/на відстані інтерактивну комунікацію, при цьому конкретні засоби, канали і технології такої комунікації не носять характеру критичної ознаки ДО. Їх набір не може бути визначен раз і назавжди, він може змінюватись і включає в себе, разом із телекомунікаціями, інтерактивні навчально-методичні матеріали на різних носіях.

3. Форма (характер, спосіб) інтерактивної освітньої комунікації, що має різні назви у різних нормативних документах («форма (засіб) надання» («Modality of provision» – в Revised version ІІ. ISCED 1996. ЮНЕСКО, «форма навчання…., що реалізується… за технологіями дистанційного навчання» – «Концепція розвитку дистанційної освіти в Україні»), є типовою відмінністю або виокремлення різних форм освіти в межах поняття «освіта» – класифікаційну змінну величину.

4. У відповідності ідо значення цієї класифікаційної змінної перемінної («опосередкована/на відстані комунікація») дистанційна освіта на рівні загального визначення як форма освіти співпадає із заочним навчанням і, частково, з екстернатом, займаючи, як наслідок, місце в МСКО, аналогічне місцю заочної освіти у вітчизняній класифікації форм освіти. Це дозволяє стверджувати, що в усіх трьох випадках мова іде про одну і ту саму форму освіти на відстані і без відриву від основної діяльності, а також, що як форма освіти дистанційна освіта легалізована на рівні Закону у вигляді заочної освіти (це, звісно, не означає, що його легалізація як поняття, його існування і подальший розвиток не потребує на підзаконному рівні розробці нормативно-методичного забезпечення).

5. Термінологічно більш коректно (в тому числі з урахуванням походження термінів з англо-американської мовної традиції) застосовувати, маючи на увазі ДО в цілому, термін «дистанційна освіта» як систему спільної діяльності тих, хто навчається з тими, хто навчає»; термін «дистанційне навчання» – говорячи про діяльність тих, хто навчає – осіб, установ та закладів; термін «дистанційне вивчення» – у відношенні до самостійної або переважно самостійної діяльності учнів/студентів/слухачів.

Література:

1. Андреев А.А., Солдаткин В.И. Дистанционное обучение: сущность, технология, организация. – М.: Издательство МЭСИ, 1999. – 196 с.

2. Бодненко Д.М. Підготовка викладачів вищого навчального закладу до здійснення дистанційного навчання : дис. канд. пед. наук.- Черкас.: 2007. – 256 с.

3. Жевакіна Наталія Валентинівна. Педагогічні умови організації дистанційного навчання студентів гуманітарних спеціальностей у педагогічному університеті: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. пед. наук.- Луганськ, 2009. –20 с.

4. Найдьонов І.М. Навально-методичний комплекс дисципліни «Основи психології і педагогіки» Навч. посібник.Видання «-ге, перероб. та доп.- К.: Видавництво «Купріянова О.О.», 2009.- 280 с.

5. Найдьонов І.М. Етика – естетика: дидактичний зміст: Навч. посіб. – К.: Кондор, 2011. – 550 с.

6. Теория и практика дистанционного обучения: Учеб. пособие / Под ред. Е.С. Полат. - М.: Изд. Центр "Академия", 2004.

7. Фіцула М.М. Педагогіка вищої школи: навч. посіб.- К.: Академвидав, 2010.- 456 с.

8. Шуневич Б.І. Тенденції розвитку дистанційного навчання у зарубіжній вищій школі [Електронний ресурс] // Інформаційні технології і засоби навчання – 2008. – Вип. 3(78).

9. Anderson, T.D., Garrison, D.R., Avoiding the industrialization of research universities: big and little distance education/The American journal of distance education, 1999 13(2), pp.48-63

10. Des faits et des chiffres 2000 / Institut de statistique de l'UNESCO.

11. Moore, M. Is Distance Teaching More Work or Less? The American Journal of Distance Education , 2000, 14 (3): 1-4.

Науковий керівник – доктор

педагогічних наук Найдьонов І.М.