ТРАНСФОРМАЦІЙНІ ПРОЦЕСИ 80-Х РР. ХХ СТОЛІТТЯ В УНІВЕРСИТЕТСЬКІЙ ЛАНЦІ ОСВІТИ НОВОЇ ЗЕЛАНДІЇ

 Освіта завжди виступала головною умовою процвітання та добробуту Нової Зеландії. Громадяни країни мають доступ до якісного навчання, яке постійно впливає на діяльність суспільства, оскільки сприяє плануванню особистісного розвитку, вдалому працевлаштуванню в майбутньому і як результат, підвищенню рівня життя. Розвиток науки значно допомагає зробити вагомий внесок у розквіт нації загалом. Важливі зміни в організації, фінансуванні й управлінні вищої освіти відбулися в останні десятиліття ХХ ст. [2, с. 36].

Специфічним для тогочасних змін стало домінування впливу бізнесових структур на освітню політику і в результаті – їх економічна мотивація. Перед університетською освітою ставилося завдання відповідати потребам суспільства, але в той само час винайти власну стратегію розвитку.

Кінець 70-х - початок 80-х рр. ХХ ст. охарактеризувався погіршенням стану економіки Нової Зеландії та політизацією вищої освіти. Критичний аналіз та коментарі щодо ролі університетської освіти в суспільстві часто отримували оцінку “руйнівних”. Безробіття та спроби запровадити зміни в структуру ринку праці вплинули на діяльність вищих навчальних закладів. Університетська освіта ставала великою “індустрією” держави [2, с. 102 -129].

Але з приходом до влади Четвертого уряду лібералів у 1984 р. і подальшим його переобранням у 1987 р., змінився соціально-економічний стан в державі. Першочерговим завданням уряду стало покращення матеріального добробуту громадян, економічної продуктивності, встановлення соціальної рівності. До уваги були взяті політичні, економічні, соціальні питання. Зміни в секторі освіти стали частиною глобального процесу реструктуризації економіки країни в цілому.

У 1984 р. представники Державного казначейства, що відігравало роль міністерства фінансів для університетської освіти, в документі “Економічний менеджмент” окреслили новообраному уряду вимоги щодо економічних реформ. Вони акцентували увагу на вільному економічному ринку, необхідності чіткого визначення цілей його розвитку та способів їх досягнення. Освітні реформи входили до складу економічних, оскільки казначейство пропонувало ефективніше використовувати ринкові процеси в наданні освітніх послуг. Головною умовою змін стала спроба зменшити втручання уряду в управління економікою. Представники казначейства висловили точку зору, що вища освіта є більш приватним, аніж державним пріоритетом, і назвали університетську ланку одним із чинників неефективності економіки країни. Вони підкреслили, що слабкий рівень її функціонування негативно впливає на роботу ринку праці, зокрема, і на розвиток економіки, загалом [2, с. 65, 5, с. 23,].

У листопаді 1986 р. робоча група під керівництвом науковця Д. Біті. (D. Beattie) підготувала доповідь “Ключ до процвітання: наука і технології”. Науковці стверджували, що Нова Зеландія вкладає відносно малі кошти від ВВП в університетські наукові дослідження у порівнянні з іншими країнами, що входили до складу Організації економічного співробітництва і розвитку (OECD – Organization of Economic Development and Cooperation). Вони наголошували на важливості проведення наукових розвідок для майбутнього держави. Д. Біті підкреслив, що неможливо точно знати наперед, які галузі науки будуть на першому місці в майбутньому. Тому факультети університетів не повинні концентрувати увагу лише на практичних проблемах тогодення, а насамперед прогнозувати важливі перспективні галузі економіки і займатися відповідними науковими дослідженнями [2, с. 118].

Неналежне фінансування університетської освіти та незацікавленість викладачів призвели до значного погіршення ситуації d середині 80-х рр. ХХ ст. Ліберали запропонували перераховувати кошти із загальної суми державного фінансування університетів на рахунок дослідницьких лабораторій і до 1994 р. збільшити витрати на проведення наукових досліджень з 90 млн. новозеландських доларів до 160 млн. [5, с. 25].

Основною метою реформаторів-лібералів стало чітке визначення функцій держави в діяльності університетів і децентралізації влади, якій би мав посприяти розвиток політики “вільного ринку”. Англійський філософ М. Оукшот (M. Oakeshot) наголошував, що свобода існує лише тоді, коли ніхто в державі не наділений необмеженими повноваженнями. Секрет свободи полягає в існуванні різних адміністративних органів і розмежуванні повноважень між ними [2, с. 2]. На початку діяльності уряд лібералів наділив місцеву владу більшими правами в управлінні університетами.

Асоціація університетських викладачів Нової Зеландії (New Zealand Association of University Teachers) розрізняла поняття “автономія” і “академічна свобода”. Під автономією вони розуміли право закладів до самоуправління, що дозволяло університетам самостійно обирати викладачів і приймати на навчання студентів, урегульовувати зміст і стандарти здобуття наукового ступеня, обирати напрями майбутніх наукових досліджень, розподіляти державні кошти в межах навчального закладу. А академічна свобода передбачала право викладачів на індивідуальну думку, можливість висловлювати власну точку зору щодо напрямів навчання, навчальних предметів і проведення наукових розвідок без нав'язування думки політиками держави. Негативною стороною стало право професорів університетів продовжувати викладання предметів, які уже не були актуальними на тогочасному ринку праці, що призводило до навчання студентів застарілим знанням. Зазначалося, що лише в саморегулюючій громаді науковців може існувати необхідна атмосфера для розвитку творчого мислення та наукової діяльності [2, с. 88, 5, с. 144].

Зміни та реформи, які розпочалися у 1984 р., пов’язувалися із політикою “нового права” (New Right). Її характерними рисами стали зменшення ролі уряду в управлінні університетами та надання переваг функціонуванню ринкових принципів у діяльності ВНЗ. Університети завжди виступають частиною суспільного життя, а їх розвиток залежить від політики уряду, інших закладів вищої освіти, профспілок, комерційних організацій тощо.

У той час, коли університети кількісно зростали відповідно до вимог населення, економіки та власного потенціалу, студенти підняли питання щодо визначення важливості вищої освіти в подальшому житті. Збільшення обсягів виробництва, зменшення необхідного часу для здобуття наукового ступеня, навчання більшості студентів на денній формі загострювали як політичні, так і соціальні проблеми в суспільстві [2, с. 59].

У період радикальних змін, 1984 -1990 рр., в управлінні системою вищої освіти брали участь три адміністративні органи: Комітет з державного фінансування університетської освіти, Міністерство освіти і Державне казначейство, які характеризувалися бюрократичним стилем адміністрування. Це було не на користь університетам, оскільки Міністерство освіти і Державне казначейство намагалися контролювати та мікроуправляти закладами вищої освіти, беручи до уваги додаткові витрати і незадовільне ставлення викладачів. Урядовці прагнули зменшити кошти на утримання університетів до рівня політехнічних інститутів, що мали статус елітних, не зважаючи навіть на старомодні ідеології, відсутність конкуренції та задоволення потреб ринку праці [4, с. 181].

До складу Комітету з державного фінансування університетської освіти входили по одному професору від кожного університету та чотири представники, сфера діяльності яких не була пов’язана з освітою. Головним його обов’язком було управління всіма державними коштами, які уряд виділяв на розвиток університетів. Усі державні структури сприймали його як орган, що відповідає за розвиток та ефективну діяльність університетської освіти  [2, с. 79].

Комітет діяв досить ефективно – співпрацював як з урядом країни, так і з університетами, оскільки фінансово не залежав від виконавчої влади. Протягом свого існування він одержував кошти, спочатку проводячи іспити від імені унітарного Університету Нової Зеландії, а потім зовнішнє оцінювання для незалежних вищих навчальних закладів. Його пріоритетом було прагнення уникати бюрократизму та виступати буферним органом між закладами освіти і урядом. КДФУО постійно утримував ініціативу щодо питань фінансування університетів, не зважаючи навіть на політичний тиск. Сприйняття закладами освіти комітету, як головного адміністративного органу, позитивно впливало на його ефективну роботу. Оскільки університети мали можливість передавати свої зауваження та пропозиції для уряду через комітет. Це допомагало їм уникати політичного контролю з боку держави. Комітет починав свою роботу у складі 20 штатних працівників і до 1989 р. збільшив їх кількість лише на п’ять осіб. На кінець 80-х рр. ХХ ст. майно адміністративного органу було оцінено у 20 млн. новозеландських доларів. Тому університети не розуміли необхідності розформовувати самодостатню, фінансово незалежну організацію.

Під політичним тиском Комітет з державного фінансування університетської освіти почав втрачати свої позиції. Така ситуація була спровокована економічною кризою 80-х рр. ХХ ст., пропозиціями Г. Хока передати повноваження цього адміністративного органу Міністерству освіти, яке повинно було стати відповідальним за всю систему освіти у державі або Комітету віце-канцлерів Нової Зеландії, яке лише починало свою роботу.

Чинником такого кроку стала спроба урядовців встановити пряму підзвітність університетів перед Міністерством освіти і уникнути посередників. Але на думку більшості науковців державні службовці прагнули лише встановити прямий контроль над діяльністю університетів, зменшити їх автономію, зробити університети більш вразливими до політичного тиску та позбутися вищезгаданого адміністративного органу, який підтримував елітарне положення університетів та активно співпрацював із ВНЗ [5, с. 98].

У другій половині 1990 р. Комітет з державного фінансування університетської освіти припинив свою діяльність згідно із “Поправкою до закону про освіту”. Як зазначали освітяни, після розформування КДФУО відбулася більш жорстка централізація влади та зміцнення повноважень бюрократичного управління [2, с. 135].

Кінець ХХ ст. ознаменувався повільним зростанням економіки. Університети отримали можливість урізноманітнити програми післядипломного навчання, враховуючи потреби всіх сфер життєдіяльності країни. Періодичні видання того часу “Домініон” і “Преса” зазначали, що університетська освіта Нової Зеландії не була ідеальною, але вона розвивалася задля задоволення потреб країни. Тому уряду пропонувалося не руйнувати досягнення минулого для втілення власних ідей для збереження коштів.

До 1 січня 1990 р. уряд лібералів мав за мету запровадити всі реформи в секторі освіти, опублікувавши “Закон про освітні реформи” (Education Reform Act). Але в дійсності реформи здійснювалися поступово. У грудні 1989 р. втілили в життя два закони, які стосувалися діяльності університетів. А в 1990 р. опублікували основний закон, який стосувався діяльності вищої ланки освіти, він називався “Поправка до закону про освіту” (Education Amendment Act), який почав діяти із 1 січня 1990 р.

Реформи Четвертого уряду лібералів у Новій Зеландії тривали шість років (1984-1990 рр.). Вони розпочалися із представлення урядові країни Державним казначейством робочого документу “Економічний менеджмент”, в якому пропонувалося акцентувати увагу на вільному економічному ринку, необхідності чіткого визначення цілей його розвитку та способів їх досягнення. Реформи стосувалися не лише університетської системи, а й реструктуризації економіки країни в цілому.

Уряд вважав, що університети були консервативними закладами, які не відповідали вимогам тогочасного суспільства і не підпорядковувалися загальним правилам діяльності вищої ланки освіти, а займали привілейоване місце. Головними змінами, що відбулися в університетській ланці освіти під час діяльності Четвертого уряду лібералів стали: переорієнтація загальної думки щодо значимості університетської освіти для подальшого працевлаштування і визначення її приватним пріоритетом; припинення діяльності Комітету з державного фінансування університетської освіти, передача його повноважень Міністерству освіти та Новозеландському комітету віце-канцлерів.

Література:

1. Сбруєва А.А. Тенденції реформування середньої освіти в розвинених англомовних країнах в контексті глобалізації (90 рр. ХХ ст. – початок ХХІ ст.): Монографія. – Суми : ВАТ “Сумська обласна друкарня”. Видавництво “Козацький Вал”, 2004. – 500 с.

2. Butterworth R. A shakeup anyway. Government and the Universities in New Zealand in a Decade of Reform / R. Butterworth, N. Tarling. – Auckland University Press, 1994. – 268 p.

3. Maani S.A. Investing in minds: the economics of higher education in New Zealand / Maani S.A. – the Printing Press, Thordon Quay, Wellington, 1997. – 209 p.

4. Malcolm W. Crisis of identity? The mission and management of Universities in New Zealand / W. Malcolm, N. Tarling. – Dunmore Publishing Ltd., 2007. – 256 p.

5. Patterson G. New Zealand Universities under the Fourth Labour Government. An analysis of events affecting the New Zealand university system 1984-1990 / Patterson G. – Massey University Printery, 1991. – 204 p.

Науковий керівник: д.пед.н., професор Максименко А.П.