КОНЦЕПТУАЛЬНА ОЗНАКА КОМІЧНОГО В ПОЕТИЧНІЙ ДРАМІ ТОМАСА ЕЛІОТА «КОКТЕЙЛЬНА ВЕЧІРКА»

В наукових розвідках різних напрямків питання суті природи комічного, його основних характеристик та особливостей стоїть дуже гостро. Тим більше, що сучасне антропологічне спрямування наукових досліджень вимагає пояснення явищ, які безпосередньо стосуються світу людини, вирізняють її індивідуальні особистісні показники.

У своєму дослідженні ставимо за мету розкрити суть феномену «комізму», визначити його основні способи реалізації у мовному матеріалі в контексті когнітивної парадигми крізь призму філософських поглядів на проблему комізму та комічності. Поставлена мета вимагає виконання ряду наступних завдань: розглянути погляди на суть феномену «комізм» в історичному аспекті, систематизувати теорії інтерпретації комічного, проаналізувати мовний матеріал («Коктейльна вечірка», Томас Еліот).

Перші спроби пояснити природу комічного були зроблені ще Арістотелем [1]. Однак суть явища вірогідно є настільки складною, що вчені різних галузей та напрямків дослідження відстоюють різноманітні теорії й по сьогодні. Отже, переважна більшість теорій відштовхується від класичного філософського Арістотелівського визначення комічного як певної помилки та потворності, які проте є безболісними та нешкідливими[1;32]. Надалі усі теорії комічного так чи інакше базуються на класичній думці про наявність в основі комічного певної невідповідності, тобто помилки в тому чи іншому вигляді. Комізм визначався і як певна нісенітниця, безглуздя у чистому його вигляді (А. Бергсон, Т.Готье). «Комічний ефект отримаємо завжди, коли ми робимо вигляд, що розуміємо вираз у прямому значенні, тоді як вжито його у переносному»[2;98].

Думки з приводу суті комічного мали своє вираження в «теорії вищості» (Т. Гоббс, М.Т. Рюмина, McGhee). За Гоббсом «гримаси, які називаються сміхом, виражають не тріумф суспільно-корисної перемоги над злом і недосконалістю, а нашу егоїстичну та марнославну гордість від усвідомлення того, що ми самі, мовляв, є благороднішими, розумнішими та гарнішими за певний об'єкт»[3;545]. Таке тлумачення часто застосовується до інтерпретації анекдотів, коротких гумористичних оповідань, шаржів.

Важливе місце у системі поглядів на комічне займають «семантичні теорії гумору» (Раскін, Аттардо). Вирішальний фактор вбачаються семантиці комічного тексту, а саме у його відношенні до життя. Це відношення є суперечним та засноване на протилежностях «скриптів» (альтернативних прочитань тексту) [11].

Таким чином, різнобічні погляди у своєму радіусі охоплюють важливу базисну думку про те, що в основі комічного закладено певну невідповідність, яка є видимою, чи приносить приховану радість для того, хто усвідомив її суть. Комічне є невіддільним від поняття «людина». Комічне народжуються тільки по відношенню до людських якостей або ж у нерозривному зв'язку із людською діяльністю (Бергсон, Козинцев, Кошелев, Карасев). Важливим є той факт, що поетична драма у комічному та трагічному її вираженні дає можливість усвідомити, що комізм покликаний виправити ті людські вади, які суспільство засуджує або ж не сприймає. На мовному рівні це вкладається у концептуальний простір із цілою системою знань та асоціацій, метою яких є чітке виявлення та виправлення недоліків людини.

В свою чергу комізм виступає і як естетична категорія, виконуючи функцію виправлення та покращення. Внутрішні взаємозв'язки категорій естетики набувають завершення у комічному, адже саме комічне фіксує відсутність у явищах духовних підстав для піднесення та утвердження ідеї в образі. Категорія "комічне" відображає суперечності життя у формі естетичного піднесення над негативними його проявами та долання вад його носіїв сміхом. Сприймання явищ як комічних зумовлене такою їх внутрішньою суперечністю, за якої духовна обмеженість прагне маскуватися зовні ефектною формою.

Сприйняття комічного, усвідомлення певного явища як такого відбувається в людині, виконується людиною. Відповідно, очевидність когнітивної природи комічного, певних ментальних структур, які викликають сміх і роблять для людини комічне «комічним», виражаються в мові, у побудові думки, є безперечною. А.Д. Кошелев у свої праці «О природе комического и функции смеха» (Кошелев, 2007) зазначає, що базисною одиницею комічного є концептуальна ознака. А. Д. Кошелев визначає образи та притаманні їм характеристики, які під дією певних обставин змінюються, створюючи тим самим, комічний ефект [6;276]. Відтак у поетичній драмі Томаса Еліота «Коктейльна вечірка» визначаємо:

Образ: вечірка -----------характеристика подія (запрошення людей): подія може буди призначена, відкладена

За текстом герой мав бажання відкласти вечірку: «I tried to put off this party»[9;39]. Але, на превеликий жаль, йому не вдалося основного – «відкласти» людей: «These were only the people I could not put off» [9;29].

Таким чином, отримуємо концептуальну ознаку у наступному вигляді:

Образ: вечірка ----------- характеристика («відкладання» людей) [9;29].

Оскільки вечірка є одним з центральних образів, «плацдармом» де відбуваються події п'єси, у тексті можна прослідкувати кілька різних концептуальних ознак, пов'язаних з одним і тим самим образом. За сюжетом відомо, що вечірка відбувається вдома у господарів, тобто людей на чиє особисте запрошення приходять гості.

Образ: вечірка ------------- характеристика (гості, запрошені господарями, знають однин одного або ж знають господарів чи одного з них, спілкуються на різні теми)

На вечірці з'являється незнайомий гість (Unidentified guest) [9]. Жоден з присутніх не знає ні його, ні його імені. Як виявляється пізніше сам господар не знає цього гостя. Тим цікавіше стає той факт, що господар довіряє йому свою таємницю, а одна з запрошених, не приховуючи свого подиву, виголошує: «Tell me about him. You’ve been drinking together! … Who is he?» [9;39] .

Отже:

Образ: вечірка ------------характеристика (спілкування господаря з незнайомим гостем)

Таким чином, концептуальна ознака є одним з підходів, які дають можливість виразити двоїсту природу комічного, поєднання у ньому безглуздого та абсолютно здорового глузду. Комічне стає одним з не багатьох обманів, якому людина піддається свідомо та з великим задоволенням.

Література:

1. Аристотель. Риторика. Поэтика. М., 2000.

2. Бергсон А. Смех. - М.: Искусство, 1992. - 128 с.

3. Гоббс Т. Человеческая природа // Избр.соч. в 2т.М.Мысль,1989. Т.1.С.507-573

4. Карасев. Л. В. Философия смеха. М., 1996.

5. Козинцев A.Г. Человек и смех. -СПб.: Алетейя, 2007.-236 с.

6. Кошелев. А. Д. О природе комического и функции смеха // Язык в движении. К 70-летию Л. П. Крысина. М., 2007. С. 277—326.

7. Рюмина М.Т. Естетика смеха: Смех как виртуальная реальность. М.: УРСС, 2003.

8. Attardo S. Linguistic Theories of Humor. Berlin: Mouton de Gruyter, 1994

9. Eliot T.S. The Cocktail Party // Faber and Faber:. – L., 1985. – 181 p.

10. McGhee P.E. Humor. Its origin and Development. San Francisco: Freeman, 1979.

11. Raskin V. Semantic Mechanisms of Humor. Dordrecht: Reidel, 1985

Науковий керівник: доктор філологічних наук, професор, Бєлєхова Лариса Іванівна